22

Я подумала, що зараз почую голос Юри. Чому саме його? Можливо, через те, що ситуація один в один нагадувала ту, що відбулася вчора ( хоча тепер мені здавалося, що то було дуже й дуже давно). Але чому здавалося? Справді давно — те моє “вчора” було десять років тому. 

“З цим усім можна остаточно поїхати дахом”, — думала я, а  сама вже видавлювала з себе заповітне “Алло”. Воно прозвучало жалібно і тоненько у тиші, котра панувала в порожній квартирі.

Телефон мовчав. Ні слів, ні дихання, ні якогось шарудіння — зовсім нічого. Я подумала, що, можливо, він зламався чи урвався зв’язок. Але про всяк випадок іще раз повторила:

 — Алло! Ви мене чуєте? Хто це?

По той бік дроту щось клацнуло і  залунали короткі гудки. Той, хто телефонував, кинув слухавку. 

Я обережно, немов апарат був зроблений зі скла, поклала трубку на поличку і повернулася до свого крісла. Налила собі ще вина, причому руки тремтіли так, що воно хлюпнулося на скатертину, залишивши на ній червону пляму. Якби мама була зараз тут, вона отримала б інфаркт — мляво подумала я. 

Але її тут немає, тому нічого страшного. Скатерку потім заперу. І з чого я взяла, що то неодмінно має телефонувати Юра? Я ж його “послала” тоді, учора, чи коли там… Виходить, ми з ним не познайомилися. То чому я, чорт забирай, досі пам’ятаю його? Чому я хочу почути його голос? 

Я захлипала, як ображена дитина. Мабуть, я вже була достатньо п’яна, а мій рівень стресу досяг критичної позначки, тому я перестала себе контролювати.

Сиділа і плакала, примовляючи: “Мамочко… Де ти? Хочу додому!”

Весь парадокс полягав у тому, що я якраз і була вдома…

***

Цієї ночі мені наснився дивний сон. Я ніби знову повернулася в минуле, але ще раніше — коли мені було тринадцять років. Тоді батьки поїхали на всі вихідні на весілля до родичів у сусіднє село, а ми з сестрою залишилися вдома, “на господарстві”. Марічка, користуючись волею, що неждано-негадано випала, побігла на дискотеку, а я, як завжди, сиділа на дивані з книгою, поруч затишним, ненав’язливим фоном бубонів телевізор, за вікном тихо гаснув оксамитовий літній вечір.. Все було тихо,  мирно, але в мене раптово на душі стало так важко, нібито хтось підійшов ззаду і поклав руки мені на горло, від чого відразу перехопило дихання. Я озирнулася — звичайно ж, нікого поруч не було. проте липка тривога і страх у цю мить вже проникли в моє серце і звили там затишне кубелечко…

Коли сестра за кілька годин повернулася, вона застала мене в сльозах. Я ходила по квартирі і примовляла ( майже так, як зараз): “Мамочко! Хочу до тебе!”

 — Тю, дурне теля. — сказала Марічка і покрутила пальцем біля скроні.

Як не дивно, з її появою мене трохи “попустило”, я пішла до ванної і вмила зарюмсане обличчя, а сестра, продовжуючи скептично гмикати, накапала мені валер’янки.

Вона подумала, що я просто злякалася чогось, залишившись сама в квартирі.

Але наступного дня нам зателефонували родичі і сказали, що машина батьків потрапила в аварію. Тато відбувся легкими травмами, а от мама отримала досить серйозний струс мозку і навіть пережила клінічну смерть. Хоча завдяки швидкій реакції медиків її вдалося повернути до життя, і зараз її стан був стабільним. Як виявилося, час аварії дивним чином співпав з моєю незрозумілою істерикою.

Марічка, котра в глибині душі була забобонною і полюбляла читати різні  містичні газетки на зразок “Сенсації” та дивитися “Битву екстрасенсів”, відразу заявила мені 

 — Лінко, та ти медіум! Ти відчула, що з мамою трапилося лихо, і покликала її — щоб вона не помирала. І вона повернулася до життя…

Тепер уже настав мій час пирхнути і покрутити пальцем біля скроні. Ще тільки медіума з мене не робили. Я не вірила у ніщо потойбічне, в жодну езотерику.

До останнього часу не вірила…

Але я не закінчила про свій сон.

У ньому я знову була тринадцятирічною, і переживала саме цю панічну атаку ( так, я зараз, з висоти прожитих років та перечитаних посібників з психології, могла поставити собі-підлітку діагноз).

І саме в цю мить, коли я металася по дому, а серце моє калатало так, наче от-от має вискочити з грудей, раптом задзвонив телефон.

Якесь замкнене коло, закільцьована мить, така, що й не зразу розбереш — у реалі це відбувається, чи сниться, і скільки тобі років, і хто ти взагалі така…

 — Алло…

 — Це квартира Рудницьких? — почувся у трубці байдужий чоловічий голос.

 — Так, — у мене аж все похололо всередині.

 — А хтось із дорослих є удома?

 — Ні, я сама, — прошепотіла я.

 — Он як… — голос зам’явся, у ньому з’явилися більш людяні нотки. — Дівчинко, мушу сказати неприємну новину. Твої батьки загинули…

 — Що? — я підскочила на ліжку так різко, що вдарилася ліктем об стіну і аж засичала від болю. У кімнаті було темно. Розмірено цокав будильник. За віком шумів дощ.

Я не могла збагнути, у якій я реальності, що дійсно відбулося зі мною напередодні, що саме існувало в моїх спогадах, а що — тільки наснилося.

Швидко зіскочивши з ліжка, я повмикала світло в усій квартирі. Мене били дрижаки. Я дивилася на телефон, мов на підступного ворога, не знаючи, чого від нього очікувати. Потім додумалася натиснути кнопку, який його вимикав. А для підстраховки ще й витягла з розетки зарядний пристрій, у якому радіотелефон досі стримів. Усе. З ворогом покінчено. 

Залізла до ліжка, згорнулася клубочком, поклавши долоні під щоку, як у дитинстві. Яскраве світло пробивалося крізь стулені повіки і дратувало, але я не збиралася його вимикати. 

Врешті-решт змучений організм здався, і я відключилася…

То було уночі, а тепер я сиділа, гортаючи зошит з учорашніми записами, згадуючи моторошний сон і відчуваючи, як голова розколюється на похмілля. 

“З таким життям я або з’їду з глузду, або стану алкоголічкою, — похмуро подумала, дивлячись на своє бліде відображення у дзеркалі, котре було вправлене в дверцята шафи. — Треба брати себе в руки…”