23

Коли я піднялася на ґанок ратуші, мені стало знову трохи не по собі. Вдома, вірніше, у тому, звичному. світі, тут завжди було людно — адже у старовинній споруді знаходилося, окрім мерії, безліч інших установ та організацій. Тож подібну тишу і порожнечу навіть у вихідні було важко застати. 

В коридорі теж нікого не було. Тільки за одними нещільно зачиненими дверима з незрозумілою табличкою “Оборона” ( я зразу подумала, що то “охорона”, а потім, підступившись ближче,  впевнилася, що помилилась) тихенько хтось гомонів — чи людина, чи радіоприймач, зрозуміти було складно. Та й незручно стояти поряд із дверима та підслуховувати, тому я поквапилася далі, у той закуток, де знаходилося фотоательє. Сюди, здається, звелів мені прийти Макс?

Я постукала та штовхнула двері, вони легко, без скрипу, відчинилися. Майстерня була залита сонячним світлом, на розчиненому вікні тріпотіли легкі тюлеві занавіски. І спершу мені здалося, що тут нікого немає. Тільки обличчя людей, як живі, дивилися на мене з гігантського фотоколлажу на стіні. 

Аж за мить у дальньому куті кімнати відчинилися непомічені мною двері ( за ними на мить я побачила щось на зразок комірчини з численними полицями, на яких стояли дивні круглі коробки, схожі на велетенські бляшанки з-під консервів, а ще — якесь химерне приладдя, яке я не знала, як і назвати). На порозі того закапелка з’явився Макс, обтріпуючи сорочку з короткими рукавами від павутиння.

 — А, це ти, — кивнув він замість привітання. — Молодець, не запізнилася. Кави вип’єш?

 — Кави? — в мене, здається, аж очі загорілися. О, я дуже хотіла справжньої кави. Не суть важливо — заварної чи розчинної, лиш би не той сурогат, який мені запропонувала Катерина. — Дякую, не відмовлюся!

У кутку майстерні знайшлася низенька тумбочка, на котрій стояв електрочайник, поряд — дві різномасні чашки і — о диво — маленька баночка “Нескафе”.

— Де ви взяли цей дефіцитний продукт? — вказала я пальцем на тумбочку.

 — О, місця треба знати. — Макс загадково підморгнув. — Але ми, здається, вже перейшли на “ти”...

Я не пам’ятала цього, проте згідно кивнула.

Тим часом він відкрив пластикову пляшку з водою і наповнив чайник, потім натиснув на кнопку, і той мірно зашумів.

 — От мені цікаво, чому тут немає багатьох товарів, які в реальному світі продаються на кожному кроці… — почала я.

 — Дивно, а цей світ що, нереальний? — перебив мене Макс, насипаючи в чашки каву і цукор та перемішуючи їх маленькою ложечкою до однорідної маси.

 — Іноді мені так здається, — зізналася я. — Вчора ввечері у нашій квартирі задзвонив телефон. А коли я підняла слухавку, там було тихо, зовсім тихо… А потім пішли довгі гудки…

 — Дивно, хіба з тобою жодного разу не траплялося такого, що хтось помилився номером? — він підняв одну брову.

Чайник відізвався лунким клацанням і вимкнувся. Макс обережно розлив окріп у чашки та розмішав. Мої ніздрі залоскотав омріяний аромат.

Мабуть, занадто поспішно я схопила чашку і відпила ковток. Звісно, тут же пошкодувала про це, обпікши язика,  адже кава була до біса гаряча.

 — Що, скучила за кофеїном? — розсміявся фотограф.

 — Ага, мені тут продали якийсь напій, але я не змогла його пити. Так само як і те, що гордо назвали “трав’яним чаєм”. А де можна дістати справжні продукти, не підкажеш?

 — Ну, потрібно  мати вихід на певних людей, — він легенько знизав плечима. — Експорт тут працює сяк-так, хоча все одно ті, хто має гроші, якось вихитряються привозити в Україну усе, що тут не росте…

 — На яхті? — усміхнулася я, дмухаючи на вміст своєї чашки.

 — І на яхтах, і на приватних літаках… Звісно, потім те все  продається за шалені гроші.

 — Яких у мене немає… На жаль…

 — Не вішай носа, — Макс простягнув руку і легенько торкнувся мого волосся. — Я, так тому й бути, поділюся з тобою кавою…

Цей жест і ці слова мені не сподобалися, аж я інстинктивно відсунулася далі на стільці. І, здається, така моя поведінка не минула непоміченою.

 — Та що ти пирхаєш, як той колючий їжак, — миролюбиво  сказав Макс. — Не думай, що чогось чекатиму навзамін від тебе. Ми — колеги, і нічого більше.

 — А я й не думаю нічого такого… — мені стало трохи незручно. Здавалося, кава, немов наркотик, розтікалася по жилах, бадьорила все ще важку після вчорашнього “зняття стресу” голову.

 — От і добре. Може, ти ще щось хотіла запитати?

Я пригадала про свій зошит, котрий залишився вдома на тумбочці, і питання, що для себе сформулювала, бажаючи знайти на них відповідь. Та зараз жодного не змогла пригадати. І несподівано для самої  себе бовкнула:

 — А що це за дівчину убили минулої ночі?

 — Не знаю, — Макс поглянув на мене з-під довгих, немов у дівчини, темних вій, і, здається, ледь-ледь насупився при цьому. — А звідки така  інформація?

 — Одна бабця розповіла, — я переказала свою розмову з дивною старою, і на мить засумнівалася — чи було те насправді? А може, наснилося мені так само, як нічний телефонний дзвінок із звісткою про загибель батьків?

 — Послухай, Ліно, — він дивився на мене серйозно, і, здавалося, замислився, які слова краще підібрати для цього пояснення, а я терпляче чекала… так, мені дійсно дуже хотілося перекласти на когось свій тягар, виговоритися, хотілося, щоб хтось мене заспокоїв і розвіяв мої страхи.  — Тут… взагалі-то не все так легко і просто, як нам хотілося б. Ну, ти, мабуть, сама розумієш — люди  до Залишеного світу потрапляють різні, у більшості своїй нещасливі, з усілякими травмами… Психологічними, маю на увазі. Є такі, хто швидко відновлюється, а є трохи неврівноважені…

 — Маніяки… — продовжила я.

 — О Господи, — він засміявся. — Яка ти панікерка! Повірила якійсь старій, що геть вижила з розуму. Та немає тут жодних маніяків. Взагалі немає злочинців. Поліцейські, в основному, розслідують справи про дрібне хуліганство та претензії на майно, якщо хтось поселиться у порожній квартирі, а потім раптом  об’явиться законний власник…