27

  — Привіт! —  раптом я почула позаду себе чийсь голос і рвучко озирнулась. Це була Таня, та сама сусідка,яку я зустріла свого першого дня у Залишеному світі. Вона стояла, тримаючи в руці кульочок з абрикосами і широко посміхалася.

 — Я оце збиралася вареників наліпити,  —  проказала вона. — Ти, Ліночко, любиш вареники? Ходімо, мені допоможеш…

Якось зразу мені згадалася її покійна мама, котра отак само, з невимушеною легкістю могла зупинити посеред вулиці незнайому людину і почати довгу та плутану розмову про свої болячки і негаразди. Я, як справжнісінький  інтроверт, не любила такого і намагалася уникати людей, котрі відразу порушували особистий простір та починали ставитися до мене запанібрата. Але, з іншого боку, ми ж  були тут самі — принаймні, я жодного разу не бачила на подвір’ї нікого, крім Тані,та ще тієї дивної бабці. Тож і відштовхувати від себе сусідку не хотіла. Тому стала на ходу придумувати аргументи, щоб і відкараскатися від її нав’язливої дружелюбності, і не образити дівчину.

 — Ой, я зараз на дієті, — ляпнула перше, що прийшло мені на думку. — А так би, звісно, з радістю… До речі, Тань, а тут ще хтось живе, крім нас?

 — Он у тому під’їзді,  — махнула вона праворуч, — мешкає дядько Петро, тільки він відлюдник, майже нікуди не ходить. А в вашому будинку на третьому поверсі Тамара Іванівна, зубний лікар. На роботі зараз.

 — А бабця, старенька така, з ціпком?

 Вона подивилася на мене здивовано:

— Не знаю, бабці не бачила. Хіба недавно перебралась сюди… Буває, люди приходять і знову йдуть кудись… Може, знаходять собі новий дім… Я б теж хотіла мати хату, щоб садок і квіти...

 — То, наче ж, можна щось підшукати, — сказала я. — Вільного житла море…

 — Та я тут звикла. Тут усе рідне. І мамині речі лежать.. Я їх не чіпаю. Тільки нудно мені одній, немає з ким поговорити… Зайдеш до мене? Вареників наліпимо…

 — Та, може, трохи пізніше, бо маю термінову роботу, — я показала теку, яку тримала в руці.

 — А, ти в газеті працюєш?

 — Ні, на телебаченні. У тебе телевізор є?

 — Є, але він поламався. Я тут майстра викликала, має сьогодні підійти. Поремонтує — і буду дивитися твої передачі. Тебе ж там покажуть?

 — Покажуть, — якщо чесно, я собі на екрані страшенно не подобалася, та й голос мій у запису ставав занадто писклявим. І чого ото Макс вибрав саме мене? Можливо, я справді йому сподобалася?

 — Ну добре, — Таня перекинула з руки в руку свій пакет, обсмикнула поли халата. — Піду я, буду чекати телемайстра. Ти ж, як впораєшся із роботою, забігай!

 — Неодмінно, — я нарешті з полегшенням шмигнула у півтемряву і прохолоду рідного під’їзду. 

Відчинила вхідні двері, і на мене війнуло до болю знайомим, домашнім запахом. На мить виникла ілюзія, що от зараз із кухні вигляне мама і спитає докірливо: “Ну де ти ходиш? У мене вже все холоне…”

Але, на жаль, ( чи, навпаки, на щастя?) квартира була тиха і порожня. Я поклала сумку на тумбочку в передпокої, вимила руки і поглянула на себе у дзеркало. У вас буває таке відчуття, що якесь дзеркало  “любить” вас більше. ніж інші? У ньому ваше відображення завжди красивіше, очі сяють більш яскраво, а  посмішка стає загадковішою? Ось таке люстерко було тут, у маминій квартирі. Я завжди собі в ньому подобалася.

І навіть зараз, коли мій ніс трохи згорів на сонці і  губи обвітрилися від швидкої їзди, я виглядала набагато молодшою і гарнішою, ніж завжди. Можливо, просто це дзеркало у своїх глибинах зберігало ще мій дитячий образ, наївний і безпосередній, та якимось дивом накладало його на мене-сьогоднішню? Але я несподівано всміхнулася і підморгнула своєму відображенню.

Потім подалася на кухню, щоб швиденько приготувати якийсь перекус. Кришила салат зі свіжих овочів, варила молоду картоплю і щось мугикала собі під носа. Тоді згадала, що Макс казав — сьогодні має бути фільм “Звіяні вітром”. 

Ввімкнула телевізор — і відразу побачила перші титри. Так вчасно потрапила! Зрадівши, швидко завершила приготування підвечірку  і сіла в крісло перед телевізором, поставивши на коліна піднос з їжею. 

“Добре, що я сама , — подумалось. — Жодних зауважень від мами, кпинів від сестри. Ніхто не сперечається, яку саме  передачу обрати… Лафа!”

***

Коли фільм закінчився, я нарешті сіла за роботу. Зразу було важко зосередитися, підібрати слова, котрі б найбільш  вдало передали усе, сьогодні почуте й побачене. Занадто багато було різних подій і емоцій. Проте, як не дивно, в цілому настрій був набагато позитивнішим, ніж учора. Це все Макс.

Він умів підбадьорити —  от навіть дав  мені свій номер телефона і сказав подзвонити, якщо стане сумно. Добре, що він трапився у моєму житті… 

Я писала швидко, натхненно, ручка так і літала над аркушем паперу. З’явився той драйв, який виникає, коли почуваєш, що робота вдається, і  скоро можна буде помилуватися результатом своєї праці…

І тут пролунав телефонний дзвінок.

Я аж ручку впустила і полізла під стіл її діставати. Боляче вдарилася об столішницю головою. І тільки тоді здогадалася взяти до рук слухавку радіотелефона та поглянути на визначник номера. Там чомусь були одні  нулі. Що б це могло значити? Може, міжміський дзвінок?

Але хто міг до мене телефонувати?

“Просто не відповідай, та й усе”, — пролунав у моїх вухах спокійний голос Макса.

Але чому я натиснула кнопку прийому дзвінка? Сама не знаю.

Яка б не була причина цього вчинку,  я це зробила, і хвилюючись, піднесла слухавку до вуха, очікуючи,  що знову почую тільки тишу.

Але на іншому боці лінії щось затріщало, потім  хтось коротко кахикнув,  і я почула чоловічий голос:

 — Алло! Це ти?

“Хто — я?”

Мабуть, помилилися номером…

 — А хто це говорить?  — зрештою вирвалося у мене.

 — Ну таке, ти мене не впізнала, чи що? Це ж я, Юра...