40

Дні збігали так швидко, як зазвичай буває в другій половині літа. Коли здається — ще он скільки буде сонця і тепла, багато-пребагато! А вранці вже у вікна зазирала осіння прохолода, і мені, як завжди на межі між серпнем і вереснем, ставало трохи сумно. 

Цікаво, чому з будь-якою іншою порою року нам не так важко розлучатися? Як закінчується осінь — радіємо, що попереду грудень і новорічні свята. Коли добігає кінця зима — зазираємо на новий листочок календаря, бо десь там вже підсніжники, молоді листочки та щебетання птахів. Навіть із весною прощаємося без смутку — адже всі думки зайняті майбутніми відпустками та подорожами…

А коли от-от закінчиться літо — на душі стає якось порожньо. Нехай це літо видалося дивним, повним стресів, нелегких випробувань і душевних потрясінь — але разом з тим, воно було таке ніжне і  делікатне — не занадто спекотне і не прохолодне, оксамитове, лагідне літо, схоже на темно-червону трояндову пелюстку, що заплуталася в мене в волоссі, і яку Макс тільки що простягнув мені на долоні.

Ці останні літні вихідні були такими теплими, безхмарними, безтурботними. Вони пахли чорнобривцями і стиглими сливами. Сонце вже не пекло, а ніби лагідно гладило мої оголені плечі, коли я лежала на березі річки і засмагала. Так, цілісіньке літо ховалася в затінку, а під його фініш вирішила трохи “підсмажитися”. Щоб зберегти це тепло і відчуття спокійної гармонії на всю  довгу осінь і зиму. 

Щось мені муляло, немов той камінчик, який потрапив у відкритий босоніжок. Хотілося чогось позбутися, зробити так,  щоб усе стало, як раніше. Але я навіть сама не усвідомлювала, що зі мною не так.

Учора ми разом дивилися стару кінокомедію  “Один удома”. Мабуть, дивно демонструвати різдвяний фільм улітку, проте запас кінокартин у нашій “телестудії” був обмежений, і більшість з них крутилася, ніби по колу — глядачі вже звикли, що якихось сюрпризів очікувати було марно. Проте ніхто особливо не протестував. Наші новини всі щиро хвалили, і сама Орися вручила Максові почесну грамоту на святкуванні Дня незалежності — з формулюванням “за  правдиве висвітлення життя нашого міста в засобах масової інформації”.

Так, тут теж відзначали День незалежності. Правда, не зовсім зрозуміло, від кого це була незалежність, чи від чого? Може, від Великого світу? Говорити про те життя, яке ми залишили, вважалося мало не моветоном, і все одно люди передавали з уст в уста отримані від нових “переселенців” відомості — що там відбувається цікавого, які новини…

Але я не про це, а про фільм, котрий ми з Максом переглянули. Там у головних героїв було багато дітей. І дивлячись на їхні витівки, мені раптом стало дивно — неначе, я спостерігала за  якимись відмінними від себе істотами — ну, інопланетянами, чи що… Подумала так — і трохи сполошилася — невже у мене вже поступово “їде дах”? Я забула, як виглядають і поводять себе справжні діти, бо тут їх немає —  як казала Катерина з супермаркету, “від слова зовсім”.

Макс вийшов із води, смішно стріпнув мокрим чубом, приліг на старе покривало поруч зі мною. На його засмаглому тілі виблискували краплі води. 

 — Чого така набурмосена? — спитав він, торкаючись рукою мого чола. — Ось цю зморщечку треба розгладити…

 — Я не знаю…  — мені дійсно було важко сформулювати те, що увесь цей час мене пригнічувало. — Розумієш, у мене таке враження, що ми живемо не насправді. Неначе граємо свої ролі у кіно. Або це якийсь експеримент, і в будь-яку мить він може закінчитися, вийдуть люди в білих халатах…

 — І поведуть нас у палату до Наполеона, — жартівливо продовжив Макс. — Слухай, Лін, я це все вже чув від тебе неодноразово. Давай ти придумаєш якусь нову пісеньку під назвою “Осіння хандра”. Пожуришся за чимось іншим…

 — Добре, — я глянула йому в очі. — Я хочу назад. у великий світ.

 — Ну, це не смішно, — він посерйознішав. — Я ж тобі казав — таке неможливо. Та й якби було в нашій волі — що б хорошого нас там чекало? Скоро осінь, похолодає, піде нова хвиля пандемії. Знову оголосять тотальний карантин. Роботи не знайдемо, грошей не буде… Навіщо воно тобі?

 — Максе, — сказала я відчайдушно, — я хочу дитину…

Він підпер голову рукою і подивився на мене, піднявши брови.

 — Просто скажи собі, що це неможливо. Уяви собі, що ти в великому світі і тобі… скажімо, поставили діагноз “безпліддя”. Багато родин живуть без дітей і цілком щасливі. 

 — Але вони можуть усиновити малюка з притулку, — заперечила я. — А тут дітей нема. Ми будемо поступово старішати, тоді потрапимо до будинку для таких же літніх людей, частина з яких виживе з розуму, а частина надокучатиме дурними балачками. А раптом хтось із нас помре, а другий залишиться зовсім один?

 — Ти як та мудра Ельза, — хмикнув він. — Пам’ятаєш казку про дівчину, яка плакала через те, що в неї колись народиться дитина, спуститься до льоху, там на неї упаде зі стіни кирка і вб’є. Тоді її наречений вирішив проблему дуже просто — зняв кирку зі стіни. Проте Ельза тут же надумала собі нову страшилку…

 — Так, я, мабуть, надто заганяюся, — погодилась я. — І все одно мені чомусь так неспокійно на душі… Якби ж ми могли з тобою повернутися до великого світу, я впевнена, нам би жодні проблеми не були страшними. Адже ми разом. То було б так чудово… І якби в нас народилася…

Макс сів, обхопивши коліна руками.

 — Ліно, досить. Я більше не хочу про це чути, — рішуче мовив він. — Мені добре тут, у цьому світі. І я не збираюся нікуди  повертатися, навіть, якби мав таку можливість.

 — А заради мене? — не вгавала я.

 — Мені не подобаються такі ультиматуми, — він ураз спохмурнів. Здавалося, між нами виросла невидима стіна. — Навіщо про це говорити, якщо це в принципі неможливо?

Я лягла долілиць і завісила обличчя волоссям. Щоб він не зрозумів, що я плачу. Але Макс усе одно це відчув. Я ж уже згадувала, в нього була  надзвичайно розвинена емпатія.

 — Слухай, це просто осіння депресія, — він погладив мене по плечу. — Хочеш, відкрию тобі секрет? Я збираю гроші, щоб купити машину. Вже залишилося небагато. І наступного літа ми візьмемо — й махнемо до моря. На скільки завгодно, хоч на місяць! А що, візьму з собою фотоапарат, підроблятиму пляжним фотографом. Хочеш до моря?