41

Я уявляла собі того Руслана миршавим “ботаніком” в окулярах — ну от такий існував у моїй свідомості стереотип щодо “комп’ютерників”. Але, на мій подив, двері нам відчинив височенний, під два метри зросту, бородань у чорній майці, з-під якої виднілися м’язисті передпліччя, вкриті татуюваннями. Вони з Максом привіталися за руку, а на мене Руслан поглянув з якоюсь кривою посмішечкою:

 — Здоров, це що, і є твоя дівчина?

 — Так, це Ліна, — відповів Макс незворушно. — Ліночко, проходь, будь як удома, бо цей ведмідь не вирізняється ввічливістю.

Руслан голосно зареготав.

 — Привіт, Ліно! Як ти з ним живеш, таким занудою?

Мабуть, у цих товаришів-компаньйонів виробилася така манера — постійно піддражнювати один одного.  

Макс узяв мене за руку і повів на кухню. Там уже шипів електричний чайник, а на столі стояла тарілка з бутербродами, щедро намащеними маслом та червоною ікрою. Видно. господар жив на широку ногу і ні в чому собі не відмовляв.

Як тільки ми всілися за стіл, прийшов і Руслан, несучи торбинку шоколадних цукерок, які висипав у скляну миску та підсунув упритул до мене:

 — Пригощайся! Ну, й за чим ви до мене прийшли?

 — Та ось Ліна хоче подивитися, що там у неї вдома робиться, — Макс сказав це таким буденним тоном, ніби йшлося про те, щоб дізнатися, наприклад, прогноз погоди на завтра.

 — Та не проблема!  — Руслан махнув рукою і зупинив Макса, котрий поліз в кишеню за гаманцем. — Не треба, я там тобі щось “вишу”, хай це буде в рахунок боргу. Але лише п’ять хвилин. Багато енергії забирає, зараза…

Поки чоловіки ласували бутербродами, я ледве змусила себе з’їсти одну цукерку. Нервувалася страшенно, навіть чай — дорогий, з ароматом бергамоту — не ліз у горло. Зрештою, помітивши, як я соваюся на стільці, Руслан махнув мені рукою:

 — Ходімо, ввімкну тобі комп, а ми тут тет-а-тет побалакаємо з Максиком…

“Максик” тільки посміхнувся краєчком губ і кивнув мені підбадьорливо — мовляв, не дрейф, все буде добре! 

***

Руслан провів мене до спальні — з чималим ліжком, великим телевізором на тумбочці навпроти, та музичним центром у кутку. Тут було напівтемно — вікна прикривали щільні червоні штори, тож сама кімната здавалася якоюсь загрозливою і вельми пасувала її власнику. Якби його переодягти у середньовічний костюм, то з нього у цій спальні можна було б писати картину про замок Синьої Бороди.

Така аналогія ще більш увиразнилась, коли Руслан рвучко відсунув іще одну штору, за якою, на мій подив, виявилося зовсім не вікно, а двері — з  міцного дерева, із врізаним сталевим замком.

 — Ну, оце і є мій робочий кабінет, — посміхнувся він. — Трішки зашифрований, але на те є свої підстави…

Він дістав з кишені зв’язку з ключами, побренчав ними, вибираючи потрібний, і відімкнув двері. За ними знаходилася маленька кімнатка зовсім без вікон, її стіни були обклеєні зеленими шпалерами,  а з меблів тут був лише стіл,  на якому красувався допотопний комп’ютер — не новий, з пласким екраном, до яких я звикла у “великому світі”, а  досить громіздкий, подібний на ті, що колись стояли в нашій школі у кабінеті інформатики. Поряд із комп’ютером стояв ще якийсь химерний пристрій, назву якому мені було складно підібрати. Більше за все він же нагадував мікрохвильову піч, але без скла в дверцятах, а з якимсь хитромудрим набором кнопок та важелів. По всій кімнаті зміїлися різнокольорові дроти, об один з яких я мало не перечепилася.

 — Обережніше, —  Руслан підтримав мене і всадовив на старий розхитаний стілець, який стояв перед компом. — Зараз усе тобі організуємо.

Він торкнувся кнопки на системному блоці — і пристрій мірно загудів, а на чорному екрані швидко побігли рядочки літер і цифр.

 — Треба трохи зачекати, — Руслан натиснув кілька клавіш на клавіатурі, такій же древній, як і комп'ютер. Навіть написи на кнопках від часу постиралися, тож господар наклеїв на кожну скотчем папірець із назаою літери.

Нарешті комп моргнув — і на екрані з'явилася стандартна заставка Window's, а поверх неї — купа іконок різного призначення. Така добре знайома в тому, колишньому світі, і рідкісна у світі Загубленому картина…

 — Тобі Фейсбук відкрити? — спитав Руслан і, не чекаючи відповіді, навів курсор на добре знайомий значок  соцмережі. — Значиться, так… Заходити можна тільки з того профілю, який я відкрию, на інший не пробуй перемикатися — все одно нічого не вийде. Маєш лише п'ять хвилин, тому довго не гай часу. Подивися усе, що хотіла, а сама нічого не пиши. Думаю, Макс тобі вже все це розповідав, правда?

Я кивнула. Насправді, мене зараз мало обходив Фейсбук і навіть можливість зазирнути на сторінки рідних та знайомих не викликала особливого ентузіазму. Всі мої думки були зайняті зовсім іншим.

— А можна мені дещо погуглити? — невпевнено спитала я.

Кудлаті брови Руслана здійнялися догори, проте швидко повернулися до свого звичного положення.

 — Можна, звичайно, — сказав він. — Але пам'ятай про час. Через п'ять хвилин я прийду і вимкну комп'ютер…

 — Добре, — мабуть, занадто поспішно кивнула я. — Дуже дякую!

Він ще хвильку мовчки дивився на мене,  тоді буркнув : "Удачі!" та вийшов із кімнати.

Я залишилася одна перед блакитним миготливим екраном. Здавалося, там, на моніторі, відбувалося якесь дивне, потаємне життя, не дуже помітне сторонньому оку — але якщо придивитися уважніше, картинки на робочому столі час від часу міняли обриси, деякі раптом зникали, натомість з'являлися інші… Хоча, може, то мені просто ввижалося таке від хвилювання.

Я не стала довго мучити себе роздумами ( для того мала всю попередню ніч), і одразу відкрила вкладку Гуглу.

Спитаєте, що я шукала? Ту саму програму чи гру, за допомогою котрої я й потрапила сюди. Я  розробила план, який на ту мить здавався мені геніальним. Суть його полягала в тому, щоб повернутися в минуле, познайомитися там з Максом і переконати його в тому, що жоден Залишений світ не є кращим від реальності.