Сам на сам із собою

Розділ 5

Залізяка назвав число і точний час відвідин хрещеника Івана та обласного лікаря.

Сергійович побачив, як Радієві очі заблищали ще сильніше,  руки аж затремтіли від прихованого радісного хвилювання та напруження. Він відкрив ноутбук (досить потужний та дорогий, відмітив про себе Залізяка, який не в’язався із загальною, бідняцькою обстановкою квартири), і почав завантажувати файли.

Завантаження продовжувалося досить довго. У Залізяки, котрий намотував кола по невеличкій кімнаті, аби заспокоїти нерви, вони вже почали явно здавати.

Нарешті, через дві години, Синиця вигукнув:

• Є координати часового тунелю!

Залізяка заглянув у копм.

• Наклади їх на карту,- прошепотів він хрипким голосом.

Синиця виконав.

«Хоч би це було не якесь закрайсвіття, куди добиратися літаками й собаками!» - молив він про себе.

• Є місце на карті! – вигукнув Синиця й почав наближувати зображення на компі.
• Маю надію, це на сусідній вулиці? – намагався пожартувати  Сергійович відчуваючи, як перетинає подих.
• Не на сусідній вулиці, але у сусідній області. Недалеко. Кілометрів 300 з гаком буде. Ти, Залізяко, і тут щасливчиком виявився, - посміхнувся Синиця, - назва «Зазим’я» тобі ні про що не говорить? Якесь маленьке сільце мало не серед лісу.

Зазим’я? Залізяка відчув, що його ніби хтось кольнув у серце. Назва, дійсно, видалася знайомою, але він був настільки схвильованим, що не міг згадати, звідки вона йому відома.

• Ні… Не знаю… Хоча, наче й чув таке…Поїхали! – раптом гаркнув він і потягнув Синицю за руку.
• Прямо зараз? Ніч скоро!
• Що нам ніч! Ми на порозі великого відкриття.
• Тобі до того відкриття діла немає,- втомлено промовив Синиця, закриваючи ноутбук,- ти хочеш сраку свою врятувати. Їдемо, то їдемо. Але спочатку зазирнемо до мене у гараж. Котушку з дротом потрібно взяти і ще дещо. Щоб посилити електромагнітне природнє поле, якщо знадобиться.

…До визначеної точки дісталися за три з половиною години лише тому, що Залізяка гнав, мов скажений. Доки їхав, ці місця здавалися йому дивно знайомими, хоча вже було досить темно.

«Ліси, як ліси,  хвоя скрізь однакова,- намагаючись запхати тривогу у глибину свідомості, подумав Залізяка,- мені зараз усе видається якимось не таким. Мало того, що діагноз аховий поставили, ще й іду з напівбезумним генієм на напівлегальний експеримент з якого невідомо що вийде. Звісно, ввижається казна зна що».

Насправді, Залізяка лукавив. Експерименту він не боявся. Оте чуття, чи то пак «нюх», який допомагав йому вибиратися чи ще краще – не втрапляти у небезпеку, зараз йому чітко підказував – Синиця, може й напібезумний, але точно геній. І його теорія абсолютно вірна. Через десяток хвилин вона підтвердиться. Синиця отримає нобелівку, а він – шанс змінити своє майбуття. Тоді чому його так напружують оці велетенські ялини і назва села – Зазим’я? Гарно звучить, але якось дивно. Чому Зазим’я? Яка етимологія цього слова?

Синиця, між тим, уважно спостерігав за навігатором.

• Тут, - нарешті сказав він і Залізяка зупинив «Беху».

Вийшли з авто.  Над ними суворою громадою нахилилися вікові ялини.

• Смурне місце,- раптом сказав Залізяка,- цей часовий тунель точно тут? Може, десь серед чистого поля? Приємніше якось було б.
• Страшно? – запитав Синиця.
• Не знаю, друже. Я не боюся того, що ти зараз розщепиш мене на атоми й закинеш хтозна куди. Я й сам не знаю, чого боюся.

Синиця вовтузився із котушкою дроту, прилаштовуючи її до  пристрою, схожого на генератор.

• Ти ж казав, природного електромагнітного поля достатньо, а сам якусь хріновіну ладнаєш?
• Може достатньо. Може й ні. Ця, як ти сказав, хріновіна, знадобиться. Не завадить, так точно.
• Слухай, Радію,- раптом спохватився Сергійович,- а чого ти мене не проінструктував, як себе поводити, ну там, у минулому? Парадокси там всякі і таке різне?
• Нема ніяких парадоксів, - промовив Синиця, - я тобі вже казав про це, ти забув. Але  й перти, як танк, як ти це любиш, теж не потрібно. Нехай минуле, по можливості, залишається таким, як і було. І взагалі, сьогодні ми, так би мовити, спробуємо лише трохи відкрити завісу над цією таємницею. Якщо вийде, звичайно. Тому сьогодні просто озирнися, подивися, що до чого. Думати, як примусити тебе колишнього, зробити те, що тобі потрібно, будемо потім.

«Ну, це ти так гадаєш»,- подумав Залізяка. Він мав намір, якщо знадобиться, за руку відвести  свою версію п’ятирічної давнини до лікарні. Без усяких там планів, стратегій і всього іншого. Найкращий шлях – прямий шлях.

Нарешті, Синиця приладнав дріт до свого дивного пристрою і велів Залізяці стати біля височенної, трохи кривуватої ялини. Наказав йому від ялини далеко не відходити, максимум – з десяток метрів, інакше проблематично буде повернути  Залізяку назад. «Якщо, звісно, щось у нас вийде»,- про себе подумав Синиця.

• Вмикаю! – промовив Радій і, перехрестившись, перемкнув тумблер.

Спочатку не було нічого. Залізяка чекав вибуху, іскор чи чогось подібного, але навколо була лиш темінь, що все більше згущувалася. 

«Ні хріна не вийде,- майнула думка,- підвів мене «нюх» і цього разу. Ну й мать його дригало!»

Залізяка хотів крикнути Синиці, мовляв, лажа твої теорії, геній, аж раптом побачив прямо перед собою синю точку, яка щомиті більшала, перетворюючись на воронку. Синє світло ставало все яскравішим, аж очі сліпило. Залізяка не витримав і затулив їх рукою. І в ту ж мить відчув, що його затягує у воронку могутня сила. Він злякався. От зараз, у найвідповідальніший момент – злякався й почав опиратися. Та марно. Через мить Залізяка відчув, що його не лише затягує до воронки, щось дивне діється з усім тілом. Рука, якою він хотів затулити очі, стала напівпрозорою. Чи то так здалося у примарному, хоча й яскравому синьому світлі?