Кінець

Розділ 6

…До визначеного місця прибули як зовсім зночіло. Синиці раптом стало лячно: темінь, таємничий шепіт старих ялин. А раптом зараз з лісу вискочить якесь чудовисько? Синиця глянув на Залізяку. Обличчя у нього було спокійним, зосередженим, рішучим. І знову Радій, мимовільно відчув до нього повагу й навіть захоплення. Він ніколи не володів такою силою духу. Цікаво, якби це йому, а не Залізяці поставили смертельний діагноз, щоб він робив? Хто зна…Може б випив смертельну дозу  ліків, щоб не мордуватися. На це б у нього сили духу вистачило: щоб швидко та безболісно. Але він точно б не бігав світами у пошуках міфологічної машини часу. Хоча, чому міфологічної? Цілком реальної. Видно, Синиця вже не довіряв сам собі, раз власний винахід вважав нереальним.

Залізяка мало не штурханами примусив Радія налаштувати апаратуру. Програма й координати, дякувати Богові, вже була введені у комп, який працював безвідмовно.

Залізяка притулився до знайомої ялини й взявся чекати. Цього разу синя точка з’яявилася швидше – видно, шлях уже був «розбитим», посміхнувся про себе Сергійович. За кілька хвилин відчув, як воронка затягує його, а сам він стає прозорим, мов холодець.

…Знайомий звук двигуна. Ось двигун «зачхав», автівка зупинилася. «Зараз»,- скомандував сам собі Залізяка й побіг до «Бехи». Хотілося швидше, але ноги чомусь зробилися, мов ватяні.

Залізяка побачив, як він (тобто не він, а той, інший чоловік (зараз між ними була колосальна різниця) виходить з машини, з пересердя гепає ногою об колесо.

«Хіба я тобі так робив?» – подумав Залізяка, наближаючись до того, іншого себе. Другий Залізяка раптом заматюкався, хоча Сергійович не згадував, щоб він тоді так висловлювався – пам’ятав, що у нього жінка в автівці. Джентльмен. Залізяка аж плюнув з досади. Так – благородний джентльмен, куди там! Повівся тоді, як остання мерзота…

Нарешті, Залізяка наблизився до самого себе на відстань  півметра. Той, інший, так був зайнятий розкладанням «ложа кохання», що не відчув, як до нього хтось наблизився. Та й кому взятися в цій глушині?

Залізяка поклав руку собі іншому на плече.

• Повернися сюди, скотино! – наказав він.

Інший Залізяка на мить застиг, потім різко обернувся. В очах його застигло німе здивування. Він бачив перед собою…себе. Змарнілого, постарілого, але себе!

• Що за…,- почав було інший Залізяка, але Сергійович не давши йому прийти до тями, увалив у живіт, у особливу точку. Той хапнув ротом повітря й звалився на сиру, вкриту минулорічною коричневою хвоєю землю.
• Ось так краще, - пробурмотів Залізяка, відтягуючи свого двійника подалі від колес,- інакше б я з тобою не впорався.

Залізяці було важко. Здавалося, сили покидають його щохвилини.

Він заглянув до автівки. Там, зіщулена, лежала Ольга. Вона бачила, що відбулося й від жаху, помноженого на здивування, не могла й слова сказати. Нарешті, її вуста відкрилися й вона прошепотіла:

• Ви хто? Ви – це він? Ні, ні!!! -  раптом щосили закричала вона й спробувала вибратися з автівки. Залізяка натиснув на кнопку й заблокував двері.
• Не дури, Олю,- прохрипів він,- до дому майже 300 кілометрів, до найближчого села, мабуть, десять, але ти не доберешся, бо заблукаєш у цих первісних хащах. Я тебе відвезу додому.

«Або хоча б до найпершого більш менш великого населеного пункту, звідки є автобусне сполучення»,- про себе подумав, відчуваючи, що сил доїхати до міста може не вистачити.

• Але хто ви? Хто? – не вгавала жінка, схоже, у неї починалася істерика. Не дивно.

«Як їй пояснити, хто я? Не повірить жодному слову»,- подумав Залізяка. Він би й сам не повірив.

• Ви – це він!  Я ж бачу!  Ніхто більше не міг знати, що я, ми тут,- між тим гарячково повторювала Ольга,- але разом  тим ви зовсім інший!

Інший... Так – він зараз інший. За кілька день змінився. Хіба може таке бути? Виходить, що може!

- Куди ви мене везете? – знову сполошилася жінка, - той, інший ви, хотів зробити зі мною страшне…,- прошепотіла вона.

Залізяку ці слова боляче кольнули в серце. Він раптом відчув, що задихається.

• Додому дівчинко, ми їдемо додому,- промовив він,- нічого не бійся й нікого. Будь такою ж сміливою, як і красивою. Ти заслуговуєш на щастя. І ти його матимеш!

Залізяка стиснув кермо міцніше. Якась чортівня коїлася з ним. Він відчував, що здувається, як повітряна кулька. Він глянув на руки. Вони стали білими до прозорості.

«Невже мене затягує назад у тунель часу? Але ж воронки ніде не видно! Що відбувається? Невже парадокси таки мають силу і я щось там порушив тому маю щезнути? Але ж не встигну відвести Олю подалі від цих диких місць!»

Й раптом Залізяка зрозумів, що коїться – мабуть, він себе іншого…убив. Не розрахував силу удару. Тому й щезає зараз.  Цікаво, чи вважається гріхом убивство самого себе? Авжеж, самогубством зветься. А у Залізячиному випадку як це дійство зветься? Чоловік гірко посміхнувся – от, які філософські питання довелося вирішувати в останні хвилі життя. 

• Що з вами? – раптом запитала Ольга,- ви стаєте зовсім білим! Що відбувається?

Залізяка змушений був зупинитися: тіло з кожною миттю ставало все слабкішим і не слухнянішим.

• Олю, ти умієш кермувати? – прошепотів він, жінка кивнула головою у знак згоди, - сідай за кермо. Я більше не можу…, - Залізяка закашлявся.

Він ледве відсунувся на друге переднє сидіння, звільняючи Ользі місце. Вона обійшла автівку і сіла за кермо.

• Що з вами? – знову сполошилася Ольга. Між тим вона вправно, як досвідчений водій, завела автівку, плавно зрушила з місця, - гарна машинка, - захоплено промовила.

Вона ніби трохи заспокоїлася, правда, в очах миготів страх, коли дивилася на блідого Залізяку.

«Що зі мною, дівчинко: - думав він,- я, таки, щезаю. Може, це й до кращого. Без смутку, без болю. Мабуть, Бог таки виявив до мене милосердя й дав можливість виправити хоч один ганебний вчинок за життя,- Сергійович посміхнувся,- бідний Синиця. Він думає, що зміг відкрити завісу над таємницею часу. Насправді, це Бог, у великому своєму милосерді,  дозволив її відкрити. І Він же її і закриє. Для мене й Синиці назавжди. Ось так. Нічого, Залізяко, нічого. Хороша й гідна смерть – це дуже, дуже багато!».

• Дівчинко,- звернувся він до Ольги слабіючим голосом,- прости мене за все. Живи щасливо, ти це заслужила. Якщо інколи згадаєш мене не злими тихим словом – буду вдячним. А не згадаєш - то я цього заслужив. А зараз, прямуй додому. І щоб ти не побачила – нічому не дивуйся. І знай, що ти при своєму розумі…
• Добре, - прошепотіла Ольга.