Зазирнути у майбутнє та розбагатіти

Глава 2

В аеропорту, поки чекав на посадку в літак, прочитав на інтернет-ресурсах все, що потрібно знати про ту загадкову місцевість під назвою плато Рорайма. Про те, як місцеві індіанці вважали місце священним пупом Землі, де живе прародителька всіх людей Куїн, і про те, що деякі території високогірного плато досі ніким не пізнані. Ця місцевість заселена унікальною флорою та небаченою фауною. Але як дістатися за вказаними Маурісіо координатами? Так, тоді я не подав виду, що зацікавився його пропозицією. Його нереалістична історія будь-ким би сприйнялася скептично або, вірніше, навіть з повним запереченням та глузуванням. Але я виявився не в тому положенні, щоб відмовлятися від порад, і чіплявся за будь-яку соломинку, навіть якщо вона за межею реальності. Я вже не міг сидіти на місці, склавши руки – мені потрібен був шлях, навіть з нечіткою, розмитою метою.

Зрештою, із сотень провідників, які пропонували на одному із сайтів свої послуги турів районом Рорайми, довести до вказаних мною координат погодився лише один індіанець на ім'я Ахачо. За це він просив оплату у розмірі трьохсот доларів. Щоб дістатися Венесуели, а там до села біля підніжжя гори Рорайма, оплатити послуги провідника та купити провізію, у мене вистачало коштів. А ось зі зворотним шляхом планував розібратися якось вже потім.

Прибувши до Венесуели й добравшись до села Паратепуї, я зустрівся там зі своїм провідником Ахачо, який був дуже здивований, коли побачив мене майже без нічого.

– Приві-іт. Мене звати Ахачо, – сказав він ламаною англійською.

– Вітаю. А я – Роберт, – відповів я та уважно оглянув його одяг, що складався зі штанів, накидки з багатошарової чорної матерії та великих потертих чобіт, які зі скрипом вдавлювали гірський ґрунт.

– А де твоя річ? – поцікавився він, і дуже темне витягнуте обличчя його ще більше здивувалося.

– Ось, – показав я свій рюкзак із деякими речами та провізією.

– Ніч спати земля? – спитав Ахачо, на що я знизав плечима, не знаючи, яка відповідь.

Як виявилося, наш шлях займає два дні з однією ночівлею в лісі, й для цього був потрібний намет. Тоді зі ста п'ятдесяти чотирьох доларів, що залишилися, я купив на місцевому ринку намет за тридцять доларів, ліхтар за п'ять та міцні черевики за десять, а ще докупив галон води. Якось доукомплектувавшись, ми вирушили в дорогу.

Спочатку похід не був дуже виснажливим навіть із додатковою вагою намету, провізії та води, але на четвертій годині руху дорога перетворювалася на скелясті вигини, а кут підйому поступово збільшувався, що змушувало мене витрачати більше енергії. Природа цієї території захоплювала. Різноманітність рослинності пахла свіжістю, а незаймана дика живність видавала незвичайні звуки.

Ахачо розповів, що за вказаними мною координатами має бути плем'я індіанців, яке ніхто й ніколи не бачив, але існує легенда про їхні надприродні здібності. Ці координати – не точне місце, а територія в сто сорок квадратних миль, тому Ахачо проведе мене до її кордону, й далі я піду сам. Але за додаткові сто доларів він зможе почекати мене для дороги назад, тільки не більше однієї доби. Я запитав його про те, чому ніхто не бачив тих індіанців – на що він відповів, що плем'я вважається проклятим, тому що нікому з людей, які шукали його, не вдалося повернутися. Тут я зрозумів, що, віддавши ще сто доларів, Ахачо не чекатиме мене, а одразу ж піде назад до села. Одночасно мене відвідала думка про Маурісо – як же він зміг зустріти шаманів того племені та повернутися додому? Значить, не все так страшно, як розповідає це індіанець.

До кінця другого дня ми піднялися на плато Рорайма в якомусь незвіданому місці, й підійшли до місця розташування «клятого племені». Я таки попросив Ахачо, щоб він мене почекав для дороги назад. За це довелося пообіцяти йому ще сто доларів (яких у мене вже не було), коли ми повернемося до села. Адже я сподівався на повернення, бо навіщо тоді цей захід.

Ахачо встановив намет в обумовленому місці, а я рушив углиб території таємничого племені. Почалися сутінки, й майже за годину пересування негустим сухим лісом мені ніхто так і не зустрівся. Невже я даремно пройшов такий довгий та важкий шлях? Ще максимум тридцять хвилин і треба буде знаходити місце для ночівлі, щоб продовжити пошуки наступного дня. Але раптом почулися легкі клацання сухих гілок.

– Е-ей, – боязко вимовив я в той бік.

Шум, що наростає, від хрускоту гілок змусив моє серце битися з шаленою частотою. З боку хрускоту з'явилися дві людські постаті, які пришвидшено рухалися в мій бік. На мить я втратив зв'язок з часом і відчув різкий біль у районі печінки. Опустивши голову, я побачив, що мій правий бік наскрізь пронизав спис, від якого ще й несло якимось смородом. Від шоку та болю я завив як дитина, й відразу отримав чимось важким по щелепі. Свідомість моя згасла за секунду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше