Зазирнути у майбутнє та розбагатіти

Глава 3.1

– Ахир бухин зун... Ахир бухин зун лочар, – почув я крізь туман у голові. – Лочар, лочар... Ахир бухин, – повторювали два хрипкі чоловічі голоси.

Я розплющив очі й спробував підвести голову, але чиясь важка шорстка рука лягла мені на чоло. Тоді мені довелося слухняно опустити голову на поверхню чогось м'якого та запашного, на зразок свіжоскошеної трави.

– Лочар-р-р! – прогарчав, як лев, густий бас.

Свідомість знову відпустила мене, зануривши в глибоке забуття.

Через деякий час (як потім з'ясувалося – три доби), я прийшов до тями через різку потребу випорожнитися. Намагаючись когось викликати на допомогу слабким глухим голосом, і не дочекавшись відповіді, я повернувся на правий бік, але встати не зміг – мої рухи скував жахливий біль у животі. Щось тепле та рідке сочилося піді мною. Мені стало соромно, але ненадовго – занурення у забуття врятувало мене від усвідомлення такої безпорадності.

Наступний прихід до тями був уже більш ясним. Я зміг озирнутися та побачити, що перебуваю чи то в землянці, чи то в норі розміром приблизно десять на десять і висотою у вісім футів. Стіни обшиті соломою з якоюсь скріплювальною її речовиною – напевно, глиною або послідом, тому що відчувався неприємний запах, а може цей запах виходив від мене, що не виключалося. Вхід у нору виглядав як тунель, а з нього тягнув свіжий потік повітря, який виходив через кілька отворів у стелі, що служили водночас й освітленням. Намагаючись підвестися, я застогнав, але все ж таки завершив почате. Живіт мій був обмотаний великим соковитим листям з утримуючими їх мотузками з якоїсь рослини. При кожному вдиху в правий бік віддавав біль, що тягне, а руки тряслися від слабкості.

– Є там хто? – спробував крикнути я, але вийшло тихо. – Люди! – цього разу вийшло трохи голосніше.

За хвилину в нору, трохи пригнувшись, вбіг напівголий чоловік – реальний абориген: босий, у пов'язці на стегнах, а в руці спис, який він наставив прямо на мене, вискалив жовті зуби на темному зморшкуватому обличчі. Очі його теж віддавали жовтизною й злісно свердлили мене поглядом.

– Лочар! Лочар букам! – крикнув він, і слабке моє тіло заціпеніло від жаху, побачивши жилястого аборигена, повного готовності атакувати.

– Не треба, – підняв я руку, щоб зупинити його. – Не треба, будь ласка! – повторив я голосніше.

– Аам Лочар. Аам лочар кумбар, – вже не грізно, але все ж таки суворо промовив він.

Не встиг я щось йому відповісти, як у нору вбігла молода дівчина. Досить мила та симпатична як для дикунки, й теж в одній пов'язці на стегнах з неприкритими красивими грудьми.

– Ааєм нолічарі акмух лочар! – швидко промовила вона першому аборигену й штовхнула його коліном у зовнішню частину стегна. Точно дикунка.

Перший абориген завив, обм'як і, шкутильгаючи, вибіг з нори, а дівчина побачила мій погляд на собі, зніяковіла й теж вибігла.

Трохи подумавши, я вирішив вийти назовні, що далося не дуже легко через пробиту печінку. На виході з барлоги в очі вдарило яскраве сонячне світло, через що я замружився та оперся на земляний вал. Розплющивши очі, переді мною представився вид широкого лужка з безліччю земляних валів та норами в них. На цьому лужку було сотні дві аборигенів, які займалися різними справами: грали з дітьми, готували їжу, доглядали за своїм тілом, майстрували якісь побутові пристосування. Але спокійна ситуація тривала недовго. Коли вони мене побачили, зчинився крик, і всі заметушилися, гаючись один перед одним. Той перший абориген підійшов до мене вже з приятелем, і вони вдвох стали тицяти в мій бік списами.

– Зун! Зун Лочар! – кричали вони мені та заганяли назад у нору.

Мені нічого не залишалося, як повернутись у похмуру землянку та лягти на своє трав'яне ліжко.

Через три хвилини з'явилася та дівчина-дикунка й вже сміливіше підійшла до мене.

– Лочар? – запитала вона мене зацікавлено.

– Лочар, – вирішив відповісти я їй ствердно, й вона відреагувала дзвінким грайливим сміхом.

– Калунас білі зун лочар? – продовжила вона моє опитування.

– Білізун, – кивнув я ствердно.

Дикунка знову залилася сміхом і вибігла з нори, але невдовзі повернулася й привела якогось яскраво прикрашеного старого у супроводі двох охоронців, озброєних зловісними тесаками. Як я дізнався пізніше, цей старий був вождем племені.

– Білізун лочар, – радісно сказала дівчина старому, вказуючи на мене.

– Білізун? – здивовано перепитав у неї старий.

– Білізун лочар еінг мезучон, – ласкаво промовила вона.

Вождь глянув на мене уважно й поклав руку на плече дикунки.

– Е-е-еінг, – спокійно простяг старий, потім махнув рукою й пішов з нори разом з охороною.

Дикунка залишилася біля мене й безглуздо посміхалася. Зі всіх слів мови цього племені тоді я зрозумів лише одне слово – «лочар». Мабуть, вони так називають прибульців із цивілізації. У значенні інших слів мені ще треба було розібратися.

Протягом наступних трьох тижнів я залишався жити в тій норі, зрідка прогулюючись територією племені у супроводі двох охоронців. Айуха (так звали ту дикунку) доглядала мене: годувала, перев'язувала, робила примочки й проводила якісь обряди над моєю раною. Вона була дочкою вождя і мала право слова в племені. Як це я зрозумів? Та за допомогою образотворчого мистецтва. Підлога нори була усипана піском, на якому ми з Айухою малювали всякі предмети, дії та сценки, щоб мені зрозуміти значення їхніх слів. Робити там було нічого, і за кілька тижнів я засвоїв основу лексикону того племені, назва якого, до речі, Бейшутоппо. Але, коли здоров'я моє поліпшало, і голова звільнилася від думки як там вижити, я згадав про головну мету своєї місії – знайти шаманів, здатних бачити майбутнє. Хоч як я намагався дізнатися про це в Айусі, але конкретної відповіді не отримував. З'ясував лише те, що у племені справді є люди, які вміють щось незвичайне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше