Глава 5

При зниженні літака я визирнув в ілюмінатор та побачив вечірній Чикаго у вогнях. Адреналін розбудив розслаблений організм. Думки про те, що тепер з'явиться широкий плацдарм для реалізації моїх наполеонівських задумів, заповнили голову.

Перше, що зробив в аеропорту, це зателефонував до Феліції. Я хотів подзвонити їй ще, коли прибув до Венесуели, але легковажно проігнорував цю дію. Ну а потім, перебуваючи в полоні індіанців Бейшутоппо, про це не могло бути й мови. До речі, з батьками я не зв'язувався ще з початку моєї алкогольної депресії. Я сподівався, що Феліція пізніше повідомила їх про мене. Знаючи її – вона, мабуть, так і зробила.

– Алло… Алло, я слухаю… Хто це? – пролунав голос Феліції у телефонній трубці автомата.

 – Фелі, це Роберт, – відповів я після короткого мовчання.

– Роберт? Роберте, ти де?

– Я в Чикаго.

– У Чикаго?.. Гм…

– Фелі… Я…

– Ну, скажи, як ти можеш так? Як ти можеш двічі поспіль пропадати на кілька місяців, а потім спокійно дзвонити та оголошувати, що ти в Чикаго?.. Ти не покидав наше місто? Ти що, знову йшов у запій?

– Ні, Фелі. Я був у тому місці, про яке говорив Маурісіо, й тому не міг звідти зателефонувати.

– Ти там був?!

– Так, Фелі, але це не телефонна розмова. Я зараз приїду до тебе й ми поговоримо.

– Е-е... Зустріньмося десь... У кафе, наприклад.

– Я так втомився. Мені б привести себе до ладу, а йти нікуди.

– Гм, не знаю, Роберте ... Не знаю, як до цього поставиться Маурісіо...

– А до чого тут Маурісіо?

– Розумієш, Роберте... Як тобі сказати... Ми з Маурісіо тепер разом... У нього в домі... Якщо хочеш, я дам тобі ключі від своєї квартири, й ти там поживеш.

– Щось я втрачаю зв'язок подій… Ти привела мене до Маурісіо на розмову, він відправив мене у загублені світи й одразу ж почав із тобою жити?!

– Ні, Роберте, не відразу, а тільки через місяць як ти поїхав і не давав про себе знати. Маурісіо сказав мені, що ти ніколи не повернешся, що в тебе алкогольна залежність і подальше життя твоє пропаще. Я довго не хотіла вірити в це, але Маурісіо був наполегливий. А я, Роберте... Роберте, адже час іде, молодість минає... А тут Маурісіо... Цікавий, забезпечений, сформований чоловік...

– І ти йому повірила? Повірила цьому брехунові?!

– Ні, Роберте, ні... Не одразу...

– Фелі... Феліція... Я знайшов те, що хотів... Маурісіо вірив, що я не повернуся і, мабуть, навіть на це розраховував. І виявився негідником...

– Роберт ... але ...

– Прощавай, Феліція. Ти скоро почуєш про мене та пошкодуєш, що не дочекалася і зневірилася в мені. Прощавай! – сказав я і повісив трубку.

«Оце так Маурісіо! Хитрун! Невже він послав мене в те плем'я, щоб заволодіти Феліцією? Ні, не схоже. Він же казав, що бачив майбутнє, і в ньому бачив мене на тому самому місці в племені. Адже не збрехав. І про подорожі в часі не збрехав. А ось про те, що я майже гарантовано не зможу вирватися від індіанців, не сказав. Тому й почав доглядати Феліцію за моєї відсутності. Але я втік від них, до речі, як і він сам. Цікаво, що він скаже, коли дізнається від Фелі, що я вже у США? Здивується? Напевно, не дуже. А Феліція теж молодець – почекала місяць і піддалася чоловіку років на тридцять старшого за неї. І навіщо мені про неї думати? У мене тепер відкриваються такі райдужні перспективи, й такі лялечки скоро будуть поруч, що й не снилося! Хоча я трохи розумію її. Справді, навіщо їй такий, як я, котрий легко може впасти в депресію чи раптово виїхати на край світу? Жаль Феліцію – не витримала вона моїх витівок. Але ж їй гірше, втративши такого дорогоцінного чоловіка як я!» – все це осмислювалося в моїй голові, доки стояв біля телефону, потупивши погляд у підлогу.

– Мам..., – вимовив я винувато, набравши номер телефону батьківського будинку.

– Роберт? Синку, це ти? – почув у трубці трепетний голос матері, й чомусь тільки тоді мені стало соромно, що не давав про себе знати.

– Мам... Мам, як там тато?

– З татом все гаразд. Синку, ти де зараз? Де пропадав? Я вся звелася тут уже. Феліція сказала, що ти полетів на якусь нову роботу до Південної Америки й що нам зателефонуєш звідти, але...

– Мам, вибач. Мамо, я приїду та все розповім.

– Приїдь, Роберте. Ти далеко зараз?

– В аеропорту О'Хара.

– Добре. Тоді поки не лягатиму спати.