Зібрати уламки

3

Пік-пік... пік-пік...

"Що ж це так одноманітно та набридливо плаче?!", - Мирослав скривився і спробував розплющити очі.

Повіки були важкими і не хотіли підійматися, все тіло боліло, а думки відмовлялися збиратись до купи.

Після декількох спроб чоловік все ж таки зміг поглянути на світ, примружуючись тепер від світла, яке боляче різало очі після густої темряви.

Світла велика кімната, якісь трубки та апаратура, на фоні білої стелі виділяється пляшечка, закріплена на високій металевій палці… все це було дуже схожим на лікарню.

- Ви прокинулись?!, - десь неподалік пролунав незнайомий голос.

- Д-де я?, - Мирослав спробував повернути голову, але всі м'язи боліли і це йому не вдалось. Думки розбігалися і акцентувати увагу на оточуючому просторі було проблематично.

- Ви в лікарні, все буде гаразд, - в полі зору чоловіка з'явилось щось неймовірно світле та гарне. Може це янгол якийсь і він все ж таки помер?

- А в-ви..., - прошепотів Мирослав.

- Я... це я в вас врізалась, - в голосі жінки відчувалась провина, вона ледь стримувала сльози. - Я не бачила вас і ту бічну дорогу, там такий дощ сильний був...

- Аварія... ми потрапили в аварію, - в змученій свідомості Мирослава почали з'являтись картинки останніх подій: день народження дружини, похід по магазинах, дорога, плани на відпочинок, гроза..., - що з моєю родиною? Петрик, Олена, як вони?

- Все буде гаразд... не хвилюйтеся... вам не можна... вони живі... все потім, - жінка почала швидко говорити, постійно збиваючись при цьому. – Вам зробили операцію, було пошкоджено селезінку.

- Живі... добре, - Мирослав заплющив очі, знову провалюючись у темряву. Головне, що його родина жива, а все інше неважливо, все потім. Сил було мало і дуже хотілось спати.

- Я лікаря покличу, - наче крізь густу вату почув голос незнайомки чоловік і заснув.

Через деякий час свідомість знову повернулася до Мирослава. Самопочуття було кращим, він навіть зміг розплющити очі вже з другої спроби. А от голова поверталася з проблемами, через що він тихо застогнав.

- Ой, Вам погано? Покликати медсестру?, - незнайомка знову підбігла до нього, зазираючи в очі.

- Не потрібно, - відповів Мирослав, розглядаючи свою співрозмовницю. - Хто Ви?

- Так... я ж казала, - розгублено почала жінка.

- Ні, звати Вас як? Чому Ви тут?, - хриплим голосом запитав Мирослав.

- А, вибачте, забула, що не відрекомендувалась, - незнайомка знову зникла з поля зору чоловіка. - Анжеліка. Друзі та батько Лікою кличуть.

- Зрозуміло, а я..., - почав було Мирослав, але закашлявся.

- Я знаю, Мирослав, знаю. Поліція знайшла ваші документи і я чула імена, - сказала жінка. - Не напружуйте голос, Ви декілька днів були у важкому стані, не приходили до свідомості.

- Гаразд, - спробував кивнути чоловік, але біль в м'язах не дав це йому нормально зробити... певно й непомітно було. - Можна води?

- Так, звісно, - Анжеліка заметушилася і через мить до губ Мирослава приклали соломинку. - Ви зможете самостійно пити чи з ложки краще?

- Угу, - відповів чоловік, міцніше стискаючи губи і втягуючи неймовірно смачну воду.

Анжеліка допомогла вільною рукою, притримуючи Мирослава за голову. Від неї йшов дуже приємний аромат, такий ніжний та свіжий, наче гірське повітря гарного морозного ранку... ні, навіть не так, цей запах нагадав брюнету майже невагомий аромат гірських квітів, такий чарівний та ненав'язливий, він торкався ніздрів наче невагома пір'їнка до руки, даруючи позитивні та чуттєві враження.

- Дякую, - прошепотів Мирослав, опускаючи голову на подушку. - Болить все.

- У Вас пошкодження м'язів на плечі, перелом руки та ребра, чи декількох, я не запам’ятала точно, та рани з лівого боку, - почала розповідати Ліка. - Нічого складного, але якщо врахувати струс мозку та пошкодження якоїсь там великої артерії та селезінки, то все могло закінчитися дуже погано. Лікарі сказали, що нам дуже пощастило, що місто було зовсім поруч і швидка приїхала за короткий відрізок часу.

- Хм, зрозуміло, - очі вже звикли до освітлення, яке виявилось не таким вже й яскравим, так як гардини в палаті щільно закривали вікна, і Мирослав знову спробував рухати головою.

- Не напружуйтесь, якщо щось потрібно, то я допоможу, - побачивши ці потуги, сказала Анжеліка.

- Ви тут постійно?, - здивовано запитав Мирослав, згадуючи, що жінка сиділа в палаті і під час минулого пробудження.

- Майже, - відповіла блондинка. - Обідати виходила, з батьками та адвокатом зв'язувалась з коридору... Ви були нестабільні, тому я й вирішила посидіти біля Вас. Тут містечко невелике, персоналу мало, а я все одно застрягла вже...

- Дивно, не чув такого, щоб після аварії одна зі сторін чергувала біля іншої, - слабко посміхнувся Мирослав і, напружившись, додав, - а чому саме біля мене? Як мої дружина та син? Ви наче казали, що з ними все гаразд?

- Ну... не зовсім..., - зніяковіло відповіла Анжеліка.

- Що? Що з ними?, - Мирослав сіпнувся, але гострий біль не дозволив йому піднятися з ліжка. - Ох, дідько, як болить...

- Не рухайтесь, я Вас дуже прошу, - з сльозами в голосі проговорила Ліка. - Ваша дружина в комі, стан стабільний, але змін за ці дні не було. А син при свідомості, але пошкоджено якісь нервові закінчення в зоні хребта, він не може ходити...

- І Ви казали, що з ними все гаразд?!, - прошипів Мирослав, повертаючи таки голову до співрозмовниці.

Симпатична блондинка сиділа на стільці поруч з ліжком, на її обличчі можна було розпізнати тривогу та навіть якийсь розпач, що явно свідчило про відчуття провини.

- Я... я не хотіла, щоб Ви хвилювалися, - Анжеліка опустила очі до підлоги і закрила обличчя руками. - Пробачте мені, будь-ласка, я не хотіла... не бачила ваше авто...

Мирослав з ненавистю дивився на жінку, яка перевернула з ніг на голову його світ. Емоції розривали чоловіка, але він мовчав... розумів, що його вина не менша, ніж цієї тендітної та нещасної дівчини, яка зараз тихо плакала, закриваючись від нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше