13

Мирослав дивився на свій порожній стіл в офісі і не міг зрозуміти, що сталося, адже його речей там не було.

Чоловік приїхав за годину до початку робочого дня, так як прокинувся рано і попросив водія Вронських, який возив їх з Лікою до лікарні, щоб той відвіз його на стоянку за машиною. Едуард звісно казав, щоб брюнет користувався послугами одного з його водіїв, але чоловіку це не подобалося і він вирішив все ж таки їздити на своїй машині, що давало певну незалежність від багатіїв.

- О, привіт, як ти?, - поруч з Мирославом зупинився начальник його відділу. - Ми хвилювалися.

- Привіт, дякую, нормально, - відповів брюнет і кивнув на порожній стіл. - А мене коли звільнили? І де мої речі?

- Звільнили?, - хмикнув чоловік. - Ти певно жартуєш? Тебе ж підвищили до заступника по маркетингу. Тільки не кажи, що тобі ніхто про це не повідомив?

- Емм, та щось про підвищення казали, але я думав, що це в перспективі... далекій перспективі, - Мирослав задумливо потер підборіддя. - І де тепер моє місце?

- У тебе тепер свій кабінет, на восьмому поверсі, там де всі керівники сидять, - співробітник здивовано розглядав брюнета, не розуміючи як так могло статися, що той навіть не знає про такий швидкий кар'єрний ріст.

- Зрозуміло, дякую, - Мирослав кивнув і одразу ж пішов шукати свій новий кабінет.

В приймальні сиділа молода дівчина, яка щось активно друкувала на комп'ютері.

Мирослав ще раз глянув на табличку, яка виблискувала на дверях, побачив, що там все ж таки зазначено його ім'я і впевнено зайшов до приміщення.

- Пан заступник на лікарняному, залиште заявку на столі або зайдіть на наступному тижні, - не відриваючи погляду від екрану, явно завченою фразою, сказала дівчина.

- Та ні, вже не на лікарняному, - посміхнувшись, сказав брюнет.

- Ой, це Ви, - секретарка підскочила з стільця і заметушилася, не знаючи як реагувати на несподіваний візит свого керівника. - Доброго ранку. Мене Поліна звати, я - ваш секретар.

- Доброго, Поліно. До мене можете звертатися просто пан Мирослав, без от тих заступників та інших регалій, - кивнув чоловік.

- Гаразд. Еммм... Вам чай, каву чи ще щось принести?, - дівчина явно не знала що їй робити.

- Принеси каву, чорну, без цукру, - відповів Мирослав. - І підготуй всі заяви та звернення, які тобі залишали відвідувачі поки мене не було, а потім зайди розберемося з ними і переглянемо мій графік, адже там мають бути якісь обов'язкові наради по моєму напрямку і загальні для дирекції?

- А, так, звісно, для дирекції є, на вашу пошту вже двічі повідомлення про такі приходили, - скоромовкою почала відрапортовувати Поліна. - По напрямку Ви самі певно призначати маєте, я про це нічого не знаю. А відвідувачів було небагато, зараз зроблю каву і одразу візьму з собою всі папери.

Мирослав кивнув, радіючи, що секретарку йому призначили досить жваву та метикувату, і відчинив двері до свого кабінету.

Просторе світле приміщення з великим панорамним вікном на всю стіну викликало в чоловіка захоплення. Його речі скромно примостились в невеликій коробці біля масивного дубового столу, навколо якого стояло декілька шкіряних крісел.

Кабінет Мирославу сподобався з першого погляду і він навіть трохи розслабився, вирішивши не бігти одразу до Вронського, щоб дізнатися про свій стрімкий кар'єрний ріст. Чоловік розумів, що він перескочив через декілька посад лише через відносини з Лікою, але чомусь почав думати, що зможе довести, що його варто було призначити на це місце й просто так, за розробки та досягнення, незважаючи на стосунки з донькою боса.

- Пане Мирослав, там до Вас відвідувач, - Поліна прослизнула до кабінету і поставила чашку з кавою на стіл.

- Так, нехай заходить, - повертаючись від вікна, відповів брюнет. - А потім, коли він піде, одразу й ти з паперами приходь.

- Гаразд, - дівчина кивнула і через мить замість неї до кабінету зайшов Іван.

- Привіт, круто ти в нас піднявся, - товариш Мирослава оглянув кабінет, присвиснувши від здивування. - Заступник... не думав я, що так все серйозно.

- Вань, привіт, - брюнет привітався з другом і запросив його за стіл. - Каву будеш?
- Та ні, дякую, я в себе можу каву заварити, - хмикнув Іван. - Якось не по статусу мені твою секретарку навантажувати таким.

- Та годі тобі, - посміхнувся Мирослав.

- Хм, це я б хотів сказати тобі "годі", - примруживши очі, сказав чоловік. - Ти що вирішив Олену з сином проміняти на доньку Вронського і ось це от усе? Продався?

- Вань, ну що ти таке кажеш, - похитавши головою, відповів Мирослав.

- Дідько, а що мені ще думати, якщо ти незрозуміло чим там займався стільки часу, приїхав не додому, а до тієї дівчини, яка виявилась донькою нашого власника фірми, після цього твоя дивна поведінка та слова під час телефонної розмови, а тепер ще й це підвищення..., - перехрестивши руки на грудях, незадоволено сказав Іван. - Те, що ти став її коханцем я зрозумів вже, але навіщо продавати кохання за статус та гроші... у тебе ж чудова родина, навіщо ти так.

- Вань, я тобі ще раз говорю - я від Олени та сина не відмовляюся, - Мирослав насупився, розглядаючи свого друга. - Так, ти правий, я зійшов з дороги і зрадив дружину, але про розлучення мова не йде. Я... я все виправлю. Просто зараз так треба і...

- Треба? Треба?!, - підвищив голос Іван. - Ти - ідіот! Як так можна - не думати головою взагалі?! Вони тебе придбали вже з руками і ногами - лікування Олени та Петра, круте підвищення, молода красуня в ліжку... я от лише не можу зрозуміти, навіщо їм це все?

- Я їм здаюсь хорошою кандидатурою, - розуміючи, що товариш правий, тихо сказав Мирослав.

- Хорошою кандидатурою? Для чого?, - розгублено запитав Іван.

- Для того, щоб стати партнером Анжеліки, - чоловік відкинувся на спинку крісла. - Пан Едуард дізнався про мене все що зміг, його все влаштувало, він хоче онуків, навіть Петра погодився прийняти і додати до заповіту. Ліка тільки й мріє про поцілунки та все інше, відпочинку мені не дає. Олену будуть лікувати спеціалісти з Європи, завтра має бути консиліум, вона зараз лежить в найкращій лікарні нашої країни. Мені Вронський планує передати свою фірму, так як Анжеліка творча особистість і її не цікавить бізнес, лише її картини.