Цей погляд

Світлана не поспішаючи йшла по проспекту. Вона саме слухала лекцію по управлінню штурмовика класу С7, коли підійшла до світлофора, який червоним кольором відраховував секунди. Світлана помітила, що у неї майже розв’язаний шнурок на кросівку, тому вона нахилилась зав’язати його. Раптом Світлана відчула на собі пронизуючий погляд, ніби на неї привид дивився. Світлана не вірила у привидів, тому швидко підняла голову, щоб з’ясувати, хто це на неї так дивиться.

Вона оглянулась довкола і зрозуміла, що на неї могла дивитись тільки вона. Її біла блискуча шерсть робила її надзвичайно милою, тому Світлана не одразу на неї подумала. Але тут вона ще раз поглянула на Світлану із цим дивним пронизуючим поглядом. Світлана і не думала, що собаки так вміють.

- Ви ніби на привида дивитесь, сказав раптом хтось.

- Та ні, просто на собаку, відповіла Світлана.

- Яку собаку? – здивовано сказав чоловік.

Світлана поглянула на чоловіка, який не розумів про що вона говорить. «Він не бачить собаки?» - із жахом подумала Світлана. Вона враз побіліла та втратила дар мови. А в наступну секунду чоловік розсміявся та сказав, що просто пожартував.

Світлана ковтнула та помахала головою, а потім прокашлялась, бо не впевнена була, що зможе сказати йому як сердиться. Проте вона не встигла нічого так і сказати, бо світлофор відраховував секунди вже зеленим кольором, тому всі рушили.

Світлана наздогнала чоловіка та, вже на тротуарі, висказала все, що подумала. Чоловік вибачився і сказав, що не думав, що вона все так серйозно сприйме. Зрештою, Світлана запитала чому його собака так на неї подивився та як взагалі собака так може.

Чоловік сказав, що він психолог і з досвіду знає, що цей погляд у його собаки бачать лише ті, які мають серйозні таємниці, які, можливо, пов’язані із чимось кримінальним.

- А ви маєте такі?

- Ні, одразу ж відрізала Світлана.

- Ну що ж, якщо забажаєте про це поговорити, ось моя візитка.

Світлана хотіла заперечити, але він вже пішов. «Як він зрозумів?» - подумала Світлана.

Світлана стояла і не розуміла, що тільки що відбулось. Психолог із собакою не могли просто так знати про її найбільшу таємницю, бо це сталось у глибокому космосі, де свідками були тільки далекі зорі.

Світлана йшла та думала, що можливо варто згадати, що тоді було. Можливо, прийшов час про це поговорити. Та чи це полегшить її біль, ослабить її страх? Чи варто ступати у ту невідомість? Ніхто не мав відповіді на це запитання.

Вже будучи вдома Світлана ніяк не могла забути той погляд. Тому зібравшись із духом вона записалась на прийом до того психолога. І вже через кілька днів на Світлану із тим же поглядом дивилась білосніжна собака. Як виявилось її звати Білосніжка. Світлана навіть наважилась кілька разів погладити Білосніжку.

Тож видихнувши Світлана сказала, що кілька років тому працювала на одній станції в глибокому космосі. Вона з колегою проводила експеримент. Світлана повинна була стежити за показниками радіації на моніторі, поки колега дивилась за ходом експерименту зблизька. Якщо би радіація почала би збільшуватись, чого не мало би бути, то Світлана мала би одразу ж витягнути колегу.

Все йшло добре. Три години показники радіації були не змінними. Світлана була стомлена після дев’яти годинної зміни і тому на хвилину закрила очі. А прокинулась від диких криків її колеги, яка помирала. Світлана поглянула на показники і зрозуміла, що вже дуже пізно. Вона провалилась у сон на 4 години.

Якщо би про це дізнались, то Світлана би назавжди залишилась у космічній тюрмі. Тому вона прийняла рішення все приховати. Від того часу Світлана покинула станцію та стала керувати штурмовиком.

Вона дивилась на психолога, шукаючи хоч чогось у його погляді. Він нічого не говорив принаймні 10 хвилин, даючи їй час заспокоїтись. Світлана не знала ні, що запитати, ні, що саме хоче він нього почути. Вона просто хотіла про це поговорити. Хотіла хоч із кимось це обговорити. Світлана знала, що десь в середині це сильно її змінило, це не давало їй спокою, намагаючись знайти вихід, якого не було… А що би Ви зробили?

Більше історій в Instagram @moon_litera_ua