Сміливість бути собою

Ліза перевела подих та спробувала вгамувати сотні емоцій, що вирували в ній. Проте вона зрозуміла, що в цьому їй потрібна допомога, тому направила свій автомобіль в старий район, де на верхньому поверсі одного із будинків її сестра Ірина знімала лофт.

В старовинних різьблених дверях було акуратно вирізано місце для кодового замку. Ліза швидко набрала код та кинулась сходами на верхній поверх. Вона заріклась їхати ліфтом в цьому будинку, після того як в минулому році просиділа в ньому 12 годин, очікуючи на порятунок.

Добравшись на верхній поверх, Ліза дістала зв’язку ключів та знайшла на ній необхідний. Опинившись в середині, дівчина швидко окинула оком просторий лофт, в якому як завжди панував творчий безлад, проте сестру ніде не побачила. Тоді вона кинулась до сходів на дах, який Ірина перетворила на майстерню.

Ще бувши на сходах, Ліза побачила, як Ірина водила пензликом по полотну. Дівчина підійшла по ближче та побачила, що сестра малює будинки, які видно із даху. Власне кажучи, Ірина обрала собі саме таке помешкання через те, що з нього був доступ на дах із таким прекрасним видом на старе місто.

- Що трапилось, Лізо? - запитала Ірина, навіть не обертаючись до неї.

- Чому ти думаєш, що щось трапилось? - запитала у відповідь Ліза та намагалась приховати своє роздратування.

- Я чую як ти дихаєш. Так дихаєш тільки ти і тільки, коли щось тебе злить, - відповіла Ірина, не відриваючись від роботи.

- Тарас Іванович, не вірить, що молода дівчина могла знайти помилку в його розрахунках. А якщо він її не виправить, то штурмовик може вибухнути під час тестів. Я вже другий рік працюю в агентстві, а він думав, що я чиясь секретарка. А в кінці додав, що мені краще перевестись в секретарки…

Ліза спочатку нервово ходила позаду сестри, а з останніми словами вона понуро присіла на садовий стілець біля мольберта.

- Знаєш, що мені в тобі завжди подобалось?

- Що?

- Що ти маєш сміливість бути собою…

Ліза дещо здивовано поглянула на сестру. Здається вона про щось зовсім інше почала розповідати, тому Ліза не знала, що відповісти.

- Ти була ще малою, коли я закінчила художній коледж. Тоді ми жили в маленькому провінційному місті, де для мене не було багато вакансій, а особливо тих, яких я хотіла. Я моталась з однієї роботи на іншу, щойно відчувала, що утискають мою творчу натуру. В ті часи багато друзів не розуміли, чому я не можу забути про це та знайти абияку роботу, щоб мати гроші на розваги…

З цими словами в Ірини затремтів голос та рука, в якій вона тримала пензлик, тому вона поставила його та перевела дух.

- Так минали роки і я з кожною такою робою втрачала надію, що колись зможу по справжньому себе реалізувати. А потім знаєш, що трапилось?

- Що?

- Моя одинадцятирічна сестра закінчила школу та поступила одразу ж в три передові технічні вузи. Мама не могла заборонити тобі розвиватись, проте й відпустити зовсім ще дитину теж не могла. Тому батьки продали квартиру та ми переїхали в це місто, де я знайшла те, що так хотіла.

Ліза тільки посміхнулась.

- Весь цей час я завжди дивувалась, як одинадцятирічна дівчинка не зважаючи ні на що навчається із сімнадцятирічними. Вона не здається на милість системи та бореться за те, що вважає важливим. Мене захоплювала та надихала ця сміливість бути собою, які б обставини не намагались тебе зламати та підігнати під себе, і тому я не здавалась.

Ірина знову взяла пензлик та із ще більшим завзяттям водила ним по полотну. Ліза згадала, що це й справді було нелегко, проте вона адаптувалась та навіть завела подруг.

- Тому і зараз будь собою та покажи, що ти не якась там секретарка, а маленький геній, який ще до 20 років отримав дві вищі освіти, тому саме тобі знаходити помилки та вказувати на них, - емоційно промовила Ірина.

Ліза лише кивнула та відчула, що в ній вже немає ніякої злості.

Більше історій в Instagram @moon_litera_ua