Вірити чи ні?

Непогано пообідавши, Віра вийшла передню частину свого будинку та помітила, що вже пора почистити виноградну лозу. Взявши у домі ножиці, вона прийнялась до роботи. Не минуло й десяти хвилин як із-за паркану почула крик.

Віра поспішила залізти на сходинки та поглянути, хто кричить. По лісовій дорозі саме біг Андрій з якимось приладом у руках. Коли Андрій опинився біля паркану, то гукнув Віру, хоча й не бачив, що вона стояла на східцях.

- Андрію, ти ж знаєш, що тут немає входу. Всі повинні заходити у селище через головний вхід. Це правило придумали в першу чергу для захисту поселення, - відрізала Віра.

- В мене немає часу обходити ще 3 кілометри, щоб потрати в середину. Я знайшов дуже важливу інформацію і тому ти просто повинна впустити мене. Повір, коли всі дізнаються про те, що я знайшов, то будуть тільки раді, тому, що ти зекономила час. До того ж, тут тільки я і більше нікого немає, але ти й сама це бачиш.

Віра з недовірою дивилась на Андрія та оглядала околиці в пошуках небезпеки. Цей таємний чорний хід зробили тут саме тому, що ворогам було би занадто складно пробиратись через тяжкі горбисті ліси та шукати у хащах всього-на-всього це не таке вже й велике поселення.

Після хвилинного роздумування Віра таки впустила Андрія в середину та пішла за ним, бо хотіла переконатись, що він й справді володіє важливою інформацією. Андрій одразу ж направився у центр до голови поселення.

Ще з порогу голова був незадоволеним тим, що Андрій замість трьох обіцяних днів, був відсутнім аж дев’ять. На своє виправдання Андрій сказав, що вирушив у гори для важливої місії. Він розповів, що ще його дід, який також був програмістом вловлював на своїх приладах передачу шифрованих даних звідкись з гір.

Його це хвилювало і тому він у свій час добре обстежив найближчу гору, але так і не знайшов джерело сигналу. Пізніше цим самим питанням зайнявся вже його батько, який обстежив більш детальніше також ще й сусідні гори.

І ось тепер через багато років уже Андрію все-таки вдалось знайти джерело та дізнатись про жахливу загрозу для них всіх.

Голова поселення був заінтригований, тому попросив Андрія не тягнути. Тоді Андрій нагадав, що згідно з історією, близько 200 років тому їхніх предків з невідомих причин якась раса прибульців перемістила на цю екзопланету.

Предки не мали можливості повернутись додому і тому заснували тут поселення, намагаючись зберегти якомога більше знань та не забувати про ту подію. І от тому тепер вони мають можливість жити в більш-менш цивілізованих умовах та ловити дивні сигнали.

Андрій довго йшов по його сліду, поки не натрапив на дивну гору. Він зміг пробратись в середину та навіть приєднатись до головного комп’ютера, який виявився не зашифрованим. Серед великої кількості інформації, Андрію вдалось зрозуміти, що той механізм дуже уважно слідкує за людьми на планеті.

Він підраховує кількість, вік, стан здоров’я, помічає місця, де люди живуть та багато іншого. Із цієї інформації, Андрій чітко зрозумів, що якась раса й досі слідкує за людьми, ніби веде експеримент над ними.

Проте потім він зрозумів, що дещо помилявся. Насправді система підраховувала це все, щоб коли кількість людей на планеті перейде позначку в 250 тисяч, та раса змогла прибути на планету та забрати більшу кількість для свого харчування.

Після цих слів Андрій помітив, що односельчани скептично віднеслись до його розповіді та майже ніяк на все це не відреагували. А потім один з них сказав:

- Ти не можеш знати чи це правда. А навіть якщо й так, то до тієї позначки ще дуже далеко, тому нам немає про що турбуватись.

- А от і ні, - голосно заявив Андрій, - насправді, для того, щоб на планеті стало 250 тисяч людей, не вистачає менше 20 людей. А тільки у нашому селі в найближчий тиждень народиться 4 дітей.

Після цих слів інші більш серйозніше поглянули на Андрія та стали роздумувати.

- Та не може бути, щоб людей було стільки! - вигукнув хтось.

Андрій розумів, що вони можуть сумніватись у його словах, тому відкрив свій ноутбук та вказав їм на екран. Там відображалась планета та сотні поселень по всій кулі. У кожному з них була досить невелика чисельність людей, проте разом у сумі вони майже набирати то число, яке чекали прибульці.

Односельчани скептично вивчали інформацію з екрану та намагались зрозуміти, що це означає. Зрештою, Андрій знову заговорив:

- Ви розумієте, що ми те поселення, яке живе найближче до центру передачі даних прибульцям і тому саме ми повинні докласти максимум зусиль, щоб вони не дізнались скільки нас тут є.

Всі стривожено стали тільки переглядатись між собою та чекати, що хтось інший візьме на себе відповідальність та прийме рішення повірити Андрію чи ні. Зрештою, всі поглянули на голову поселення, переклавши цей обов’язок на нього.

Голова вдивлявся в анімацію планети та в кількість людей у різних поселеннях, ніби не розумів як так може бути, що людей на планеті так багато. Разом із усвідомленням числа поселень, голова розумів, як багато у них може бути союзників та ворогів.

- І що ти пропонуєш, Андрію? Якщо це правда, то як нам всіх захистити? - сказав нарешті голова.

- Ми повинні зібрати групу, піти туди та зруйнувати передавач, який відправляє їм дані.