Дозволити не можна знищити

Марія вдивлялась в безмежну голубизну морської поверхні та розуміла чому кажуть, що на море можна дивитись вічно. Порив вітру ледве не зірвав з її голови капелюх, тому дівчина підняла руку, щоб її затримати.

Марії було важко стояти на морському березі, який був повністю покритий великим камінням, у черевиках на каблуках, проте вона все ніяк не могла наважитись відірвати погляду від цієї краси.

Десь здалеку Марія почула, як хтось швидко йшов по гравію. І вже через кілька хвилин вона почула голос Івана, якому довелось звернути із гравійної дороги, спуститись трохи вниз та пройти між валунами, щоб побачити Марію на цьому пляжі.

- Ходімо, у нас не так багато часу, - сказав Іван

- Я хочу залишити його тут, - сказала Марія, зачарована красою моря.

Марія міцніше стиснула у руці невеликий прозорий прямокутний паралелепіпед, який насправді, незважаючи на свій простий вигляд, був зроблений із надміцного матеріалу. А в середині нього знаходився в ув’язненні справжній монстр. Марія обережно пройшлась по камінню та поставила паралелепіпед на один із каменів.

- Під дією прямих сонячних променів та за такої температури робочий вірус в середині загине через 12 годин, а через 3 дні тут очікується приплив, який забере з собою назавжди цей контейнер, - сказала Марія, а Іван тільки кивнув у відповідь.

Після цього Іван подав Марії руку і вони обережно вийшли на гравійну дорогу. Йдучи від пляжу назад в лабораторію, Марія не могла повірити, що вчинила таке, зовсім немислиме для неї ще рік тому. А тепер вона й ні на мить не сумнівалась у правильності свого вчинку.

Побачивши лабораторію на горбі, Марія глибоко вдихнула і видихнула, бо знала, що після такого вчинку корпорація не дозволить їй мирно жити та мати те майбутнє, про яке вона мріяла, йдучи вчитись на біолога.

На прощання Марія обняла Івана та кілька хвилин дивилась як він йде, бо й гадки не мала чи побачить вона його ще хоч колись. Перед тим як зайти в штурмовик, Іван посміхнувся їй так, щоб вона не сумнівалась у правильності свого вчинку.

Коли штурмовик злітав, Марія пригадала, як пів року тому познайомилась з Іваном на якійсь підпільній вечірці, куди її провела однокласниця Настя, яку вона випадково зустріла. Тоді лише після другого коктейлю Марія помітила, що не зняла свій бедж і тому на неї всі так дивились.

Примітивши цей бедж, Іван підійшов до неї та сказав, що її корпорація робить жахливі речі і замішана в підозрілих справах. Марія звичайно не повірила йому та лише відмахнулась від якогось ненормального.

Наступного разу вони зустрілись через два місяці, на дні народжені Насті. Тоді Іван досить детально описав те, над чим вона працювала останні місяці, хоча це була закрита корпоративна інформація. В кінці він додав, що ці розробки її начальниця використає для створення небезпечного вірусу.

А коли вірус буде готовим, то корпорація продасть його одному диктаторському режиму, який таким чином зменшить населення на своїх планетах. Марія не повірила тоді йому, але згодом цікавість її замучила і вона пролізла у закриті файли свого керівництва.

На превеликий жаль Іван виявився правим. Марія довго думала про те, що тепер їй робити із цим знанням. Якось Марія запитала у своєї начальниці, що корпорація робить із розробками вірусів. На це запитання начальниця холодно відповіла, що це не їхнє діло і це взагалі не має їх турбувати. А потім додала, що це їхня робота, за яку їм добряче платять, щоб вони менше про це думали, коли витрачатимуть всі ці кошти.

Зрештою, начальниця порадила Марії ніколи більше про таке не думати та не ставити такі питання. Але Марія ще не була такою ж черствою як і начальниця. Думка, що через неї будуть мучитись мільйони невинних людей пекла з кожним днем все більше. І всі матеріальні блага, які вона купувала на кошти зароблені в корпорації, здавались їй залитими кров’ю.

Тому вислухала плани підпільної організації та допомогла сьогодні знищити всі напрацювання та прототип вірусу, який збирались продати диктаторському режиму, знаючи, що це скоріше за все коштуватиме їй кар’єри, але чи могла вона поступити по-іншому?