Дивні люди

- Тут ніхто не скаже вам правду, - майже прошепотіла жінка та потерла свою загрубілу шкіру на руках.

Після цих слів жінка одразу ж знову опустила очі та намагалась обрати найкращий шлях для відступу від цієї незнайомки. Тим часом у незнайомки навернулись сльози на очах, а руки затряслись, мало не випустивши із пальців останню версію модного смартфону.

Незнайомка спробувала змахнути сльози, але вийшло лише провести пальцями біля ока, легенько провівши пушками по шкірі. Вона відчувала, що останні надії тануть, як сніг під весняним сонцем, і вона й гадки не мала, що тепер буде робити далі.

- Погляньте ще раз, будь ласка, це мій син Павло, а я його мама Ліза, - раптово вирвалось із вуст незнайомки, як останній подих перед смертю. Вона ще раз тицьнула пальцем в екран, де було чітко видно риси обличчя хлопчика. Незнайомка сподівалась, що якщо ця жінка дізнається їхні імена, то вони стануть реальними для неї і вона проявить співчуття.

Але жінка лише легенько ледь помітно помахала головою та поспішила продовжити свій шлях по кривій стежинці між хиткими будинками. Ліза довго дивилась їй вслід в надії, що вона повернеться чи махне рукою, щоб вона за нею пішла, але жінка навіть не обернулась.

Коли жінка зникла за рогом, Ліза заблокувала свій смартфон та кинула в кишеню. І що тепер їй робити? Сісти у свою летючу «Теслу» та повернутись у своє велике місто, де їй вже точно ніхто не дасть відповіді на питання, куди зник її 8-річний син Павло та хто залишив у лісі заледве живого її чоловіка Сергія помирати.

У Лізи перед очима знову виник гладкий поліціант, який одразу ж змінився в обличчі, коли почув, якою справою вона цікавиться. Він старанно підбирав слова у розмові із нею, бо розмовляв значно повільніше, ніж до цього із своїм колегою, та всіма силами намагався переконати Лізу спробувати налагодити життя в місті без своєї родини.

- Отже, ви приїхали з сім’єю на відпочинок в наше місто. Ви взяли у готелі напрокат автівки і поїхали в ліс, а потім? - запитав поліціант.

- Ми натрапили на будинок мисливця і він запропонував пополювати на диких кабанів. Сергій з Павлом пішли з ним, а я повернулась в готель, - пояснила Ліза.

- А як ваш чоловік опинився поблизу району Гірми?

- Я не знаю, а що це за дивний район, поблизу якого в лісі заборонена територія?

- Цей район ще кілька років тому був окремим селом, тому його жителі все так же живуть. А то секретний об’єкт, на який вони не могли потрапити, - наголосив поліціант.

- В готелі говорили, що це не перший дивний злочин, який трапляється в лісі поблизу того району. Ті люди повинні щось знати. Ви вже розмовляли з ними?

- Заспокойтесь. Про той район багато чого говорять, але не все правда. А ті люди досить замкнуті, тому на все свій час, - спокійно та навіть байдуже сказав чоловік.

- Але ж ви втрачаєте дорогоцінний час! Хіба в тих людей немає дітей і вони не розуміють, що це дуже важливо?

- Ви й гадки немає, про що кажете. На все свій час, - все тим же тоном повторив поліціант, що розізлило Лізу.

- Якщо ви не хочете виконувати свої прямі обов’язки, тоді я сама піду в той район та сама докопаюсь до правди! - гучно заявила Ліза та зібралась йти до виходу, але чоловік її зупинив.

Зненацька Ліза вловила периферичним зором рух. Жінка повернула голову та побачила, що із-за рогу вийшов чоловік. Ліза глибоко вдихнула, дістала з кишені смартфон та налаштувалась знову задавати все ті ж питання.

Проте чим ближче чоловік підходив, тим краще Ліза бачила його дикий та агресивний погляд. З кожною секундою Лізі здавалось, що чоловік її роздере на шматочки, коли дійде до неї. Тоді ж із-за того ж рогу почало виходити все більше агресивних чоловіків, які в руках несли факели.

Внутрішній голос закричав Лізі, щоб вона бігла і жінка кинулась до машини. Вона оглянулась і побачила, що вони біжать за нею. Коли Ліза зачинила двері, чоловіки почали стукати по склу та вимагати, щоб вона вийшла. Ліза лише скомандувала, щоб штучний інтелект піднімав автівку в повітря. «Та що ж тут діється», - подумала Ліза.