Глава 7

Цього дня на пари я не повертаюся. Йду до бібліотеки та ридаю там, сховавшись за далеким стелажем із книгами. Приходжу до тями через кілька годин розбитою і спустошеною. Беру першу книгу, що попалася, і сідаю за стіл для читання. Розгорнувши книгу, дивлюся на рядки, не вдаючись у зміст книги, що переді мною.

Задумуюсь: а чого я взагалі ревіла?

А тому, що дістали!

Засмутилася, що порвала з Лукасом?

Трішки.

Але ж це не стало каталізатором.

Цей старшокурсник. Кор! Він сказав, що я потвора. Що не приваблюю його. Наче він писаний красень!

Грубо стираю з обличчя нову сльозу. Я нікому не дозволю так казати про мене! Більше не дозволю.

Я племінниця свого дядька! Донька свого батька! І ніхто з них не має права так про мене говорити!

Легше сказати, ніж зробити. Варто згадати зле перекошене обличчя старшокурсника — і знову стає страшно. І чому він завжди мені трапляється? Наче карма якась! Хоч я у таке не вірила ніколи, але тут просто серйозно задумалась. Якби вона існувала, чи міг цей хлопець, Кор, бути моїм покаранням?

Та ні! Дурниці все це!

Опускаю погляд на рядки з книги, що взяла з собою для прикриття.

“Ритуали закликання фамільярів. Різновиди фамільярів. Чим вони небезпечні. Способи вбивства фамільярів”.

О, жах! Де я знайшла цю книгу?

Дивлюсь на цей стелаж.

“Небезпечні тварюки”.

Напевно, секція для бойового факультету.

Я думала, книги про відьом у закритій секції зберігаються. Але або тут не доглянули, або вважали цю книгу безпечною.

Обертаюся, чи хтось бачив, що я взяла. Поруч ні душі. І зрозуміло чому, адже за вікном уже темно. Час повертатися до себе. Навіть якщо не хочеться — треба! Час зустрітись зі своїми страхами. Почну з малих. З Ліліт і Клариси. Повернувши книгу на її місце, йду на вихід із бібліотеки.

Хоч на годиннику вже пізно, на вулиці цілком жваво. Адже комендантська година ще не почалася, ось адепти й розважаються. На мене не звертають уваги. Таке відчуття, що часом я вмію ставати невидимою, сама того не помічаючи. От би справді мати такий дар і вміти ним керувати. Тоді б я одразу зникала, варто було б тому старшокурснику з'явитися на моєму шляху.

Зурочила.

— Ей, ти, стривай! — чую за спиною до мурашок знайомий голос. До мурашок жаху.

Я додаю кроку.

— Та зупинись ти! — чую його голос дуже близько.

Не знаю, що він від мене хоче, і не збираюся з'ясовувати. Додаю кроку. А побачивши двері рідного гуртожитку, взагалі біжу. Зачинивши за собою двері, притуляюся до них спиною, переводячи подих. І нехай у цей момент я виглядаю дуже безглуздо, зате дісталася цілою і неушкодженою. До своєї кімнати. А там новий сюрприз. Сторвуд.

Варто було відчинити двері, як натрапила на його допитливий погляд.

Він розглядає мене, потягує носом, ніби намагається почути, як я пахну. А може, й не намагається. Після такого недогляду він насуплюється ще сильніше. Я придушую у собі черговий порив втекти. По-перше, куди? По-друге, сумніваюся, що вдасться втекти від Лукаса.

— Залишіть нас, — кидає він.

Клариса і Ліліт слухняно виходять з кімнати, навіть не подивившись у мій бік. Та ким він себе уявляє? Але я дівчаток розумію. Під тією аурою, що виходить зараз від хлопця, я сама хочу розвернутися і піти слідом за дівчатами. Що я і роблю, загалом. Переночую краще в комірчині десь. Розвертаюсь і хочу втекти. Ось тільки двері зачиняються просто перед моїм носом. Втративши трохи підбиту частину тіла, а саме ніс, обертаюся до Лукаса.

І відсахуюся, упершись спиною в зачинені двері. Лукас, виявляється, поруч стояв, просто за моєю спиною.

— Що ти тут робиш? — грубо запитую.

— Покажи, — каже він замість відповіді, перевіряючи мій ніс.

Забирає мою руку, мацає бідний ніс. А я настільки дивуюся, що не відразу розумію: треба дати йому по руках або хоча б відвернутися. Але Лукас виявляється швидшим. Він робить крок назад, одразу ж, тільки-но закінчує з оглядом.

— Від тебе пахне пилом. Де ти була? — запитує він.

“Не твоя справа”, — хочу сказати

— У бібліотеці, — кажу натомість.

— Не бреши, я шукав тебе там.

— Отже, погано шукав, — знизую плечима.

— Це все, що ти хотів дізнатися? Тепер даси мені освіжитися та відпочити?

— Ти була з ним? — продовжує допит Лукас, додавши до голосу незрозумілих мені інтонацій.

Дуже схоже на ревнощі, але це ж Сторвуд. Тож навряд чи це вони.

— З ким? — уточнюю.

— З Корнеліусом, — пояснює Лукас, понизивши голос.

— З ким?

— Міле-е-ето! Не біси мене, я і так роздратований! — майже гарчить Лукас.

— Та я не розумію про кого ти! Я була у бібліотеці. Весь цей час! — почала заводитися через дурну ситуацію не менше, ніж сам Лукас.