Глава 8

Коли мої сусідки повертаються до кімнати, на їхніх обличчях світиться таке саме питання, як і в мене нещодавно. Але я мовчки відвертаюся від них і засинаю. Не маю наміру їм, хай там що пояснювати. Сама нічого не зрозуміла.

А вранці, коли прокидаюсь, у кімнаті нікого нема. Чудово, я знову ізгой. Хай живе тихе існування. Я за ним сумувала!

У їдальні, як завжди, зранку тихо та сонно. Взявши собі кашу і компот, апетиту особливо немає, йду на пошуки вільного столу. Думок про те, щоб спробувати підсісти до своїх, навіть немає. Щонайменше тому, що у них завжди стіл забитий. Навіть вранці.

Тому, сівши за вільний стіл з іншого боку від своїх, я приготувалася поснідати в тиші. Але мої плани порушує, що найдивовижніше, не Сторвуд.

— Яка зустріч! — вигукує хлопець за моєю спиною.

Він робить це так голосно і несподівано, що я випльовую все, що встигла взяти в рот і не встигла пережувати. У їдальні раптом стає дуже тихо, і всі дивляться на мене й Корнеліуса.

Схопивши серветку, витираю рота, роблю ковток компоту і збираюся повторити свій вчорашній маневр.

— Не так швидко, заєць, — мені на плечі опускаються чоловічі долоні, які прибивають мене до стільця.

— Нам учора так і не вдалося поговорити. Ти кудись надто поспішала, — каже він, нахилившись до мого вуха. — На зустріч із Лукасом?

Я так напружуюся кожним м'язом свого тіла, що, здається, ще трохи — і один з них порветься, тому боюся навіть крок зробити.

— Та не хвилюйся ти, не з'їм я тебе. Просто хочу поговорити.

Кор сідає поряд зі мною. І, щоб я не надумала втекти, підсуває свій стілець до мого. Ще й руку кладе на спинку мого стільця.

Я продовжую сидіти з прямою спиною, дивлячись прямо перед собою.

— Ти їж, — каже хлопець, поклавши іншу руку на стіл та оперши на неї голову. — Я не поспішаю.

Їсти під його пильним поглядом? Він знущається? Хоче, щоб я подавилася?

До того ж апетит у мене зник. Але щоб зробити хоч щось, вирішую випити компоту. Дурне рішення, як показали наступні кілька секунд.

— Не годиться змушувати дівчину мого брата голодувати, — Каже Кор, і компот повторює долю каші.

Дивлюсь з жахом на хлопця поряд зі мною.

Хіба комусь може так тотально не щастити, як мені за ці три тижні? Сумніваюсь.

— Що ти…

— Тут роблю? — перебиває він мене. — Вирішив познайомитися з тобою ближче.

Я його рішення не підтримую і знайомитись не бажаю. Тому сіпаюся, щоб встати і втекти. Але Кор смикає мене донизу, не даючи підвестися.

— Не так швидко, — каже, тримаючи на обличчі маску. — Я не знаю, як у тебе це вийшло, але якщо ти використовувала якісь зілля, краще зізнайся відразу. Щось йому підлила?

— Що? — дивлюся на хлопця, який поставив таке дурне питання. — Я? Лукасу? Та дуже треба!

— Не треба кричати, — каже Кор.

— Я б із задоволенням підлила твоєму братові щось, щоб він відчепився від мене. Але я таким зіллям не володію. Якщо ти його брат — поговори з ним. Поясни і ти, що я не хочу мати з ним нічого спільного. Хоча, можливо, після вчорашнього він сам відчепиться, — додаю, замислившись.

— Вчорашнього? Хочеш сказати що він отримав все, що хотів, і тепер йому нема чого вдавати, що ви зустрічаєтеся?

— Звідки ти… — виривається, але я встигаю зупинити себе. — З чого ти взяв, що він прикидається?

— Я знаю свого брата, — знизує той плечима. — І я знаю його смак. І, повір мені, ти не входиш навіть у десятку його типажів.

Я різко підводжуся, відштовхнувши стілець від себе.

— Чудово, — кажу. — Хоч у чомусь наші з ним погляди сходяться.

— Ти куди? — кидає мені Кор у спину.

Я ж, не зважаючи на нього, втікаю. Хочу втекти, точніше. Тому що варто мені обернутися, як я натикаюся на погляд Лукаса. Світла усмішка та безтурботний вигляд на обличчі хлопця швидко меркнуть. Він переводить погляд із мене на свого брата. Швидко розуміє, що сталося, або починає здогадуватися.

— Я ж просив не лізти у мої стосунки, — каже Лукас до брата.

— Стосунки? — перепитує той. — З нею? Тебе там у твоїй Академії часто по голові били?

— Не лізь до мене, Корнеліусе!

Слухати перепалку двох братів я хочу ще менше, ніж вислуховувати про те, що я не підходжу одному з них. Тому вирішую зробити по-розумному. Тому просто йду. Але Лукас теж вирішує, що зі мною йому важливіше говорити, ніж погризтися з братом, тому дуже швидко наздоганяє мене.

— Мілето, стривай. Мілето! — кличе мене він.

Я різко зупиняюся і повертаюся до нього.

— Що? — питаю.

Хлопець трохи губиться від моєї поступливості.

— Не тут, — кидає він, хапає мене за руку і веде до аудиторій.

Але ж ми не доходимо. Він відчиняє двері й, оцінивши, що всередині кімнати, заходить туди, ведучи мене за собою.