Глава 1

Нарешті лавка спогадів з’явилася і в нашому містечку. Черга дійшла аж під осінь. «Першопрохідцями» стали, звісно ж, жителі столиці та обласних центрів. Там відкривалося одразу по декілька великих магазинів. Ну а Західному Дубу дісталася лише одна-єдина лавка в центрі міста, біля автовокзалу.

Першого дня народу було багато. Приміщенням слугувала стара, колись напівзруйнована бібліотека, яку декілька місяців тому за наказом мерії почали відбудовувати. В день відкриття веселі повітряні кульки і різнокольорові стрічки прикрашали поручні вздовж чотирьох сходинок, що вели до центрального входу.

Люди поюрмилися, потовклися, хто встиг – налупився надурняк бутербродів з кавою. Спогади особливо ніхто не купував. По-перше, за вісім місяців у кожного назбиралося і своїх чимало. По-друге, через це хоч і зі знижкою був товар, але все одно – невигідно.  Дорого, враховуючи те, що до 1 січня придбані спогади разом із накопиченими (власними) потрібно здати в утиль. У Західному Дубі лавка спогадів з’явилася 31 серпня і, напевно, протрималася б недовго, якби була не державним проектом, а приватною справою.

Не знаю, хто як, а я чекав на цю подію з нетерпінням. Проте, на урочисте відкриття не завітав. Прийшов наступного дня після роботи, десь о шостій годині.

- Ми скоро зачиняємося, - сказала моя сусідка Людмила, тітонька предпенсійного віку, яка, за чутками, по блату влаштувалася сюди працювати. – Якщо, Костю, хочеш щось купити, прискорюйся з вибором, або приходь завтра. Дарма хвилюєшся, що товару буде менше.

Якщо чесно, я і гадки не мав хвилюватися, та, мабуть, все ж щось подібне прочиталося в моїх очах.

- Вчора народу, можеш і сам здогадатися, було багато, - продовжила вона, - а покупців – один з десятка. Сьогодні відвідувачів удвічі менше завітало, і продала я всього лише три кулі.

Я ходив поміж пластикових шаф, на полицях яких лежали людські спогади. Дивина і годі... Декілька разів бачив їх по телевізору, але наживо вони виглядали ще дивовижнішими.

- Можеш собі уявити таке? – раптом звалилося на мене запитання Людмили, яка, на справді, весь цей час говорила не зупиняючись.

- Що?.. – розгублено пробурмотів я.

- Кажу – державний проект, на який виділили багато…

Її слова знову покинули мене, а вся увага повернулася до прозорих скляних кульок, в середині яких клубилися гази різних кольорів: жовтогарячі, зелені, сині, фіолетові, червоні. Вони тихо шипіли, і цей звук надзвичайно заспокоював мене. Я зупинився біля однієї кулі. Зовні вона особливо нічим не відрізнялася від інших. Але як же мені захотілося розбити її та вдихнути, впустити у себе вирій різнокольорових думок. Кажуть, це добрий знак. Її і треба брати.

- Так швидко вибрав! - здивувалася Людмила. - Якщо ти через мене, то не зважай, ще десять хвилин у тебе є…

- Мабуть, це та сама, - не стримуючи захоплення відповів я.

- Просто ти романтик, Костю. Ти знаєш, що потрібно відчувати, щоб знайти її, і тому твоя підсвідомість вдається до подібних жартів. В одній книзі з психології…

- Дякую, - намагаючись зобразити на своєму обличчі якомога винуватішу посмішку, обірвав я Людмилу. – Вибачте, але я поспішаю.

Сусідка-продавщиця взяла гроші, які я поклав біля касового апарату.

- Та нічого. Я і сама не знаю, чому із тобою така відверта. напевно, колись ми товаришували. Або ти щось хороше для мене зробив, а я і не пам’ятаю. Тому це ти вибач.

Попрощавшись з Людмилою, я поспішив додому, щоб після важкого робочого дня зануритись у чиїсь приємні спогади.

Вдома мене чекала Альбіна. Чи Алевтина? Коротше, моя дружина. За вісім місяців так і не зміг запам’ятати її повне ім’я. Соромно, звичайно. Декілька разів зазирав у паспорт, щоб згадати, але потім все одно забував. Тож доводилось говорити скорочено – Аля, хоч так мені і не дуже подобалось.

Спільного у нас було мало. І взагалі, те, що вона чекала мене вдома – явне перебільшення. Моя дружина дивилась телевізор. Я увійшов до кімнати, щоб привітатися з нею. На екрані затоплювало величезний корабель, а якась молода дівчина намагалась врятувати парубка-блондина. Вони вдвох стояли вже по пояс у воді, і відчайдушній пані (в цей момент я і сам з полегшенням зітхнув) все таки вдалося перерубати пожежною сокирою ланцюжок на кайданках, якими хлопця прикували до металевої труби.

Очі у Алі були мокрими від сліз.

- Це так зворушливо, - сказала вона, подивившись на мене, - вони знають один одного лише пару днів. А яке кохання… Ми не змогли і за вісім місяців так закохатися один в одного.

- Це лише кіно, - відповів я.

- Це «Титанік», - сказала моя дружина, немов заперечила. – Фільм знятий на реальних подіях.

Одна з небагатьох переваг нашого становища полягала в тому, що кожного року гарні фільми можна було дивитися немов у перший раз.

Я пішов на кухню та заварив собі кави. Потім не втримався, приніс та поклав на стіл спогади. Пив каву та дивився як вирували гази в середині кулі. Вони не змішувались, а переплітались між собою, немов святкові стрічки. Я закрив очі, і мені здалося, що шипіння всередині кулі схоже на вітер, до якого поступово починає приєднуватись шелестіння дрібного дощу. Наче краплі падають на листя каштанів за моїм вікном.