Глава 5

Після роботи ми з Ігорем - перукарем-судмедекспертом - вирішили випити по чарці. Не подумайте, це не було традицією. Власне, за весь час нашого знайомства подібних посиденьок зовсім не відбувалося (тих, що можу пам’ятати). Просто я відчував, що сьогодні вкрай необхідно вилити комусь душу. Та, напевно, не комусь а саме цьому лисому волоцюзі. Ще одним, не гласним мотивом для нас обох, мабуть, слугувала потреба підкріпити взаємну симпатію пляшкою чогось міцного. Таке буває в чоловіків. Можливо, і у жінок також трапляється. Не знаю.

Ми вибрали кафе «Ластівка», не далеко від нашої перукарні. Мені здалося, що назва якась дивна і нетипова, і своєю думкою я поділився з Ігорем.

- Якраз навпаки, - відповів мій колега. – Чув про вислів «перші ластівки»?

- Так. Еее, - стало соромно, але відразу я не зміг чітко сформулювати  значення цього словосполучення, як собака, що все розуміє, а сказати не може.

- Перші ознаки появи чогось, - продовжив Ігор (здається, він не помітив моєї лінгвістичної поразки). – Зародження або передвісник…

- Алкоголізму.

- Хе-хе! Саме так.

До нашого столику підійшла офіціантка: молода жінка, товста, з гарними зеленими очима.

- Напевно, якщо п’ю, то коньяк, - чомусь пошепки сказав я напарнику.

- Здається, аналогічно. Вдома стоїть пара пляшок грузинського. Хоча, якщо іще стоїть, виходить…

- Замовляти будете? – втрутилась офіціантка.

- Пляшку горілки, – випалив я, подивився на Ігоря і винувато знизав плечима.

- Також дві порції салату і картоплі з м’ясом, - додав мій колега.

- Це все?

- Поки що, - сказав Ігор, багатозначно піднявши вгору палець.

Я озирнувся навкруги. В кафе було не досить людно. Пили каву хлопець з дівчиною, чоловік зрілого віку вечеряв і щось переглядав у ноутбуці, а сімейна пара розмовляла, поки їхні дітлахи пили сік з тістечками. Місце приємне, пристойне і затишне. «Ревізор рекомендує», - звідкись сплила фраза в голові. Не знаю, що це означає, але точно щось хороше.

- Купив собі кулю, - почав я, випивши першу чарку.

- Не шкода грошей? Міг би дочекатися наступного року, - Ігор, заїдаючи, налягав на салат і картоплю. Тепер я зрозумів його загадковий вигляд під час фрази «поки що».

- Справа не в грошах. Не знаю як сказати…

- Тоді наливай.

Випили ще. Поки я з’їв трохи салату та чверть картоплі, Ігор подужав і те, і інше. Потім підізвав офіціантку та замовив ще.

- От тепер можна трішки пригальмувати, - сказав він, зручніше вмостившись на своєму стільці. – Тобі явно чогось бракує в житті. Телевізор дивишся?

- Ні. Це до моєї дружини. Вона весь вільний час присвячує фільмам та серіалам.

- А книги?

- Але ж уряд не радить…

- Ну і не забороняє. Можу підігнати щось цікаве.

- Гаразд.

- А, взагалі, вам би дитину завести.

Почувши ці слова, я відчув як неприємно защемило серце.

- Розумієш, є одна дівчина…

- Отакої! – Ігор поправив свої круглі окуляри, тим самим ніби кажучи «слухаю тебе уважно».

- Вона «з кулі». Але виявляється, що живе зовсім поруч. Вчиться в випускному класі, в школі, яку я сам колись закінчував.

- Ого! – посміхнувся Ігор. – З тобою стає все цікавіше. Та коли без жартів – будь обережний. Якщо їй немає вісімнадцяти, сам знаєш, то небезпечна справа.

- Їй, напевно, сімнадцять. Але не в тім річ…

- Ти розумієш, що це не твої спогади, але переглядаючи їх, сам закохався в ту дівчину, - спробував дати оцінку моїм діям Ігор.

- Точніше, коли я дивлюсь на неї, проводжу, так би мовити, з нею час, то відчуваю, що колись втратив щось дуже важливе і цінне.

- А ти не думав, - запитав мій колега, наповнюючи чарки горілкою,   - що ти найбільший лох і, одночасно, найфартовіший чоловік? Тобі продали твої ж власні спогади.

Посиділи добре. Повернувся додому майже о дванадцятій. Ми з Ігорем декілька разів по черзі проводжали один одного додому. Так гуляли собі вулицями міста, туди сюди, теревенили. Спиртного більше не пили.

- Заходь до мене на партію в шахи, - запропонував Ігор, коли ми в останній раз підійшли до його під’їзду. – Ти ж не знаєш, а може  граєш дуже добре. Може, й в змаганнях приймав участь.

- І звання майстра спорту здобув, - підтримав я.

- Еге ж. Жахливо, що ми нічого про себе не відаємо. Не тільки хорошого, а й поганого. Ну то як?

- Давай іншим разом. Не будемо тривожити твою родину. Та й мені вже час. Аля, мабуть, чекає.