Глава 6

В таборі майже всі будівлі знаходились на три чверті під землею. Окрім школи та госпіталю, де потрібно більше світла. В’язницю вирішили будувати по тому ж принципу: вирити яму та облаштувати все по типу інших напівземлянок. Єдина відмінність – там люди сидітимуть під замком.

Вдень полонені перевіряючі (звали їх Сергій та Микола) працювали. До повного виснаження махали лопатами. За це їх годували. Вночі, доки буцегарня не буде повністю побудована, вони мали кантуватися у коморі в напівземлянці Бороди. Туди поставили дві нашвидку зроблені лавки, щоб шпигуни не застудилися і це не вплинуло на їх працездатність.

Олексій був над ними у якості наглядача. Та дуже часто сам допомагав, хоч ватажок і не схвалював. Але новенький говорив, що монотонна фізична праця відволікає його від важких думок. Це  правда, але лише частково. Основною ж причиною являлась жалість до полонених. Олексію важко було дивитися на їх виснажені згорблені постаті. Спітнілі обличчя облипали пилюкою і брудом. Від втоми їх зіниці, немов у п’яних, весь час закочувались під лоба.

Також новенький бачив, що всі в таборі заробляють собі на хліб фізичною працею. Кожен приносив конкретну користь общині (навіть полонені) та годувався із загального котла. І Олексію було б ніяково байдикувати, лише наглядаючи за чужою роботою, роздаючи стусани, а потім їсти на рівні з усіма.

Лісові жителі рибалили, полювали, шили одяг, майстрували меблі, ходили за багато кілометрів до населених пунктів, де продавати м'ясо, рибу, хутро. На виручені гроші купували те, чого їм не вистачало: хліб, молоко, книжки, інструменти і, звичайно ж, горілку.

Борода фізичною працею не займався. Він та ще декілька чоловіків розробляли якісь проекти, носилися з кресленнями, годинами сперечалися, щось обговорювали, вносили поправки. Над чим саме вони працюють, Олексій, як і інші жителі общини, навіть не здогадувався. Проте, ні в кого б і язик не поворухнувся назвати ватажка дармоїдом. Всі були впевнені, хоч і не знали подробиць, що працює він над чимось дуже важливим. Чого їм, простим смертним, очевидно, не зрозуміти. Але від цього напрямуʹ залежить життя общини, а може і не тільки…

Борода встигав навіть роздавати «заохочувальних запотиличників» полоненим шпигунам, коли ті від втоми впадали у відчай і відмовлялись далі копати. Він був дуже жорстоким з Сергієм і Миколою. Олексій здогадувався чому. Вони працювали на уряд. А Борода ненавидів уряд.

Ватажок мав здатність раптово з’являтися в найнеочікуваніших ситуаціях. Мабуть, ця паранормальна риса притаманна всім хорошим керівникам, не залежно від того, вбивці вони чи святі. Якось Олексій, допомагаючи полоненим будувати в’язницю, повернувся до них спиною. Не вперше, але саме зараз шпигуни зважились на втечу. Один з них замахнувся лопатою, націлившись гострою частиною в шию новенького. Невідомо звідки, неначе з отвору в повітрі, Борода плигнув у яму. Олексій, почувши шум позаду, тільки і встиг випростатись та розвернутися на сто вісімдесят градусів, як побачив на землі скрюченого від болю Миколу та, вбитого тією ж лопатою, Сергія.

- Бачиш, - повчальним тоном, вказуючи пальцем на шпигунів, сказав Борода, - так уряд відповідає на добро. Цей негідник тепер копатиме за двох. Побачу, що ти йому допомагаєш – відлупцюю.

Наступного ранку Микола працював завзято, хоча стало ясно, що він не облишив ідею втекти з табору.

- Ти думаєш, ми чимось відрізняємось один від одного? – він витріщив з ями на Олексія свої злі очі, неприродно білі на фоні чорного брудного обличчя.

- Замовкни і працюй. Для твого ж блага.

- Ти такий же полонений як і я, - не вгавав колишній перевіряючий. – Просто не усвідомлюєш цього.

Олексій мовчав, хоча йому стало цікаво, про що далі говоритиме Микола.

- Куля нікого з вас не випустить живим звідси. Він підібрав кожного за своїми потребами. Створив цей табір.

- Куля?

- Анатолій Івасюк, на призвісько Куля. Уряд-уряд, ненавиджу уряд, - перекривляючи ватажка, продовжив Микола. – Він сам працював на уряд. Комп’ютерний геній, професіональний вбивця. Потім перегоріла мікросхема в голові, щось собі напридумував і втік сюди партизанити. Ми з Сергієм і гадки не мали, що нам так пощастить. В лапкаʹх. Інакше б нізащо сюди не погодились піти. Хіба що з армією. Ми отримали наказ вистежити декількох людей, що, як нам сказали, ймовірно ховаються у лісі. А тут цілий табір. І ще й на чолі з цим придурком.

- Ти брешеш, - сказав Олексій.

- Не сміши. Я по очах бачу, що ти мені віриш. Мабуть і сам уже щось таке підозрював. Давай втечемо, - Микола перейшов на шепіт. – Вночі ти відчиниш двері в коморі. І гайда звідси… Домовились?

- Краще замовкни. Якщо Борода почує, ти не доживеш до ночі.

Після вечері за великим вогнищем ватажок, Олексій і Микола пішли спати раніше за інших. Залізши до напівземлянки, Борода замкнув шпигуна в коморі.

- А якщо я захочу в туалет? - через двері запитав полонений.

- Кожний раз одне й те саме, - хитаючи головою відказав Борода, потім підвищив голос, щоб Микола все чітко почув. – Терпи! А замочиш мені комору, будеш спати в лісі, прив’язаним до дерева. Може, дикі звірі встигнуть тебе доїсти до ранку.

- Краще дикі звірі, - пробурмотів Микола, - вони хоч не ховаються за людською подобою…