Глава 1

- Ось про це я і казав, - говорив Борода Олексію, вказуючи рукою на чоловіка і жінку років тридцяти, які нещодавно з’явилися в таборі. Молода пара роздивлялася все навкруги. Здавалося, їм дуже до вподоби місцевий побут. – Кулі у вигляді плацебо спричинять позитивний ефект. Людина купує спогади, вона настроєна їх дивитися. І буде дивитися.

- Але свої власні. Якщо на неї не впливатимуть електронні носії, - продовжив Олексій.

- А як тобі знак? – багатозначно піднявши вгору вказівний палець, запитав ватажок. - Перед тим як вирушати в дорогу ти отримав живе підтвердження того, що все неодмінно має спрацювати. Нехай це додасть тобі впевненості і непохитності в діях. Ми робимо велику справу.

- Можливо, і не усвідомлюючи, на скільки велику…

Борода посміхнувся та на прощання потис руки Олексію та двом його супутникам: низенькому товстуну та високому худому хлопцю в окулярах і з сивим волоссям. Ватажок, прощаючись з ними, примовляв: «Антон. Антон». Як пізніше зізнався Олексій, своїх нових товаришів він про себе називав «Антонімами», через їхні імена та кардинально-протилежну зовнішність.

Як ви вже здогадалися, молодою парою, що прийшла до табору, були ми з Алею. Я розказав ватажку нашу історію, не оминаючи ніяких подробиць. І навіть про те як, судячи з моїх спогадів, ми втратили дитину та кожен замкнувся сам у собі. Через це та декілька обнулень ми мало не втратили і один одного.

Борода спочатку прийняв нас доволі холодно. Але вислухавши все дуже уважно, зрадів та й погукав тоді Олексія з Антонімами. Ми ще раз розповіли свою історію. Ватажок час від часу вставляв свої коментарі, пояснюючи нам влаштування та справжній принцип роботи кулі спогадів. Ну а подальшу розмову ви вже чули.

Коли троє чоловіків пішли робити свою велику справу, про яку ми з дружиною тоді нічого не знали, ватажок завів нас до власної напівземлянки.

- Поки не збудуєте оселю, живіть у мене. А зараз відпочиньте. Дорога була важкою. Ввечері, коли всі зберуться біля вогнища, я представлю вас общині, - Борода вказав на дерев’яні нари біля стіни. – Тут спав Олексій. Ви худенькі - поміститесь удвох.

- А там що? – запитала Аля, кивнувши вбік комори. На дверях висів великий замок.

- Службове приміщення, - посміхнувся ватажок і одразу ж подивився на мене. – А чому, ти кажеш, не прийшов сам Ігор? Не прийняв всерйоз нашу листівку?

- Не хоче порушувати закон.

- Це не закон, - заперечив Борода. - Це – беззаконня.

Насправді Ігор не тільки не хотів порушувати закон, а й взагалі вважав ідею укриватися в лісі повним божевіллям. Секта – так він висловився вбік общини. Єднання з природою з метою повернення спогадів і самого себе, Ігор називав зомбуванням. Тому нелегко було вмовити товариша віддати мені листівку з координатами лісового поселення.

Але складалося таке враження, що саме Ігоря ватажок хотів бачити в своїх рядах. І тільки тому, що наша з Алею історія стала живим підтвердженням раціональності секретної місії, ми залишилися тут. Проте Борода також дотримувався думки, що жодна подія не є випадковістю. І тому вже скоро знайшов мені і дружині важливі заняття. Кожна людина немов пазл. Це окрема частинка, але вона надає картині цілісності, якщо знаходиться на своєму місці. Та про це пізніше.

Олексій разом з товаришами протягом години йшли лісом, доки не дісталися шосе. Звідти ще півтори години уздовж дороги – і вони на місці. Залізнична станція села Володимирівка була забита людьми. Проте Дурника вони знайшли досить швидко. Точніше, він сам їх знайшов.

- Привіт, хлопці, - низенький вусатий хлопчина виріс немов із-під землі. – Як ся маєте?

- Привіт, Дурнику, - першим привітався високий Антон, поправив окуляри та простягнув вперед праву руку.

Хлопець, був вдягнутий як бомж, але надушений чудовим одеколоном. Він по черзі потис кожному руку, і посміхаючись обвів усіх трьох лагідним поглядом. «Хто ж привів мене до табору, він чи його брат-близнюк?» - думав Олексій, дивлячись на парубка, який поліз до свого потертого рюкзака. Всі спроби вирішити для себе це питання були марними. Братів Дурників не відрізнити. Один із них сьогодні привів в общину молоде гарне подружжя і залишився на пару тижнів відпочити.

- Ось квитки на потяг, - сказав Дурник, закриваючи рюкзак і, немов, перетворюючись на іншу людину – поважного зрілого чоловіка. – Вирушаєте о тринадцятій двадцять. Будете на місці о дев’ятнадцятій. Станція Веселі Хатки. Звідти на автобусі доїдете до міста. Ось телефон цієї станції, - Він простягнув Олексію папірець з написаним олівцем номером. - Приїдете – зателефонуйте. Візьме слухавку диспетчер. Жінка. Скажіть: «ми на об’єкті». Вона мені передасть, а я відзвітуюся Бороді.

- Добре, - сказав Олексій. – Дякуємо.

- Та нема за що, - махнув рукою Дурник, знову перетворившись на доброзичливого, не обтяженого розумом парубка. – Як там наші? Швидше б уже Новий рік. На Новий рік ніхто не приїжджає, а ми ховаємось від перевіряючих. Прийдемо з братом до табору. Подихаємо лісом, посидимо біля вогнища, поїмо м’яса.

- Може і по сто грамів? – посміхнувся товстий Антон.

- На Новий рік можна, - замріяно закотив очі Дурник. – Ну, прощавайте, - раптом сказав він. - Щасливої дороги.