Згадай мене

Розділ 16

У понеділок зранку, щойно розплющую очі, одразу виглядаю у вікно. Автомобіль Роми на місці, але світло в його кімнаті не горить. Поки збираюся в універ, тисячу разів встигаю подумати над тим, як поговорити з хлопцем. Але, так нічого і не придумавши, прямую на зупинку, а звідти - автобусом на навчання.

В аудиторії одразу помічаю Аню, котра чомусь знову сіла поруч зі мною. А от це мені зовсім не подобається. Я ще не забула про те, що вона об'єдналася з Захаром. 

Займаю місце, де зовсім недавно сиділа сама Аня, і помічаю щире здивування на її обличчі. Дівчина підводиться на ноги і зупиняється поряд.

- Що таке, Ді? Ми ж начебто помирилися, - вдає, що нічого не розуміє. 

- А сама не розумієш? Навіщо покликала в кафе Захара? - похмуро питаю. - Я ж наче говорила, що ми більше не будемо разом. 

- Я подумала, що таким чином зможу вас примирити. Пробач, Ді! Я справді не думала, що ти так відреагуєш! - Ані чудово вдається тримати обличчя. Ось-ось розплачеться для кращого ефекту, але мене цим не пробрати. Її мотиви добре відомі. Рома… 

- Я думаю, що буде краще, якщо ми сидітимемо окремо, - кажу твердо. 

- Як скажеш! - Аня фиркає і швидко повертається на своє місце. Я зовсім не шкодую, що зробила цей крок. Моя дружба з Анею підійшла до кінця, а, можливо, і не було її зовсім. 

Найцікавіше розпочинається тоді, коли за хвилину до дзвінка в аудиторію заходить Рома. Він помічає мене на новому місці і помітно дивується. Але подив його триває недовго, тому що Аня швидко втручається і кличе його до себе. 

Рома сідає поруч з нею, а я намагаюся дивитися куди завгодно, лиш би не на них. Мені вкотре здається, що дарма я все це розпочала. Нічого не зміниться, а минуле не повернеться. Треба навчитися жити далі і викинути з голови всі думки про цього хлопця. Він більше не розуміє мене з пів слова, а я навіть не уявляю, що робиться в його голові. 

На перерві вдається почути уривок розмови Роми з Анею. Виявляється, сьогодні у нього тренування з плавання і Аня, звісно ж, буде вболівати. Я ж зовсім не поділяю радості дівчини, тому що, на відміну від неї, щиро хвилююся за друга. 

Перед початком останньої лекції Рома залишає аудиторію. У мій бік навіть не дивиться, а я вправно вдаю, що похмурий краєвид за вікном цікавить мене значно більше, ніж самий хлопець. 

Під час лекції Аня виходить у вбиральню, але я ж то знаю, що насправді вона попрямувала у спортзал. Сама не розумію, що керує мною в цей момент, але, піднявши руку, прошу відпустити і мене. Викладач дивується, але погоджується. І ось тепер, невпевнено перебираючи ногами, прямую до спортзалу й до останнього сумніваюся, чи правильно роблю. 

Басейн знаходиться в окремому залі. Коли приходжу туди, одразу бачу Аню в першому ряду. Сама ж займаю місце позаду, щоб не бути поміченою нею. 

Рома з іншими спортсменами розминається біля басейну, і зараз мій погляд повільно піднімається від його довгих ніг до торса, на якому вимальовуються гарні кубики. У Роми підтягнуте спортивне тіло, але чомусь раніше я цього не помічала. 

Коли тренер кричить займати свої місця, Рома впевнено йде до бортика і навіть не уявляє, що я зараз тут, слідкую за ним. Коли ж усі спортсмени стрибають у воду, я практично не дихаю. Сиджу і не можу зробити вдих. Невідривно слідкую за тим, як хлопець впевнено розсікає руками воду і боюся, що вже наступної миті з ним може щось статися. На щастя, все закінчується добре. Навіть чудово, тому що Рома робить все швидко і приходить до фінішу першим. 

Я ж видихаю з полегшенням і вже збираюся піти, поки він мене не помітив, тільки от знову завмираю, коли погляд торкається його тіла, по якому стікає вода. Рома виходить на сушу, бере в руки рушник і протирає обличчя. І саме в цей момент про себе нагадує Аня.

- Ромчику, ти молодець! - кричить на весь зал, чим і притягує до себе увагу хлопця. Тільки от дивиться він зовсім не на неї. Наші погляди зустрічаються, і я не вигадую нічого кращого, як просто втекти, наче спіймана на чомусь забороненому. 

Серце гупає об ребра з шаленою силою, поки перебігаю дорогу. Зовсім скоро розпочнеться зміна в кафе і я маю зібратися, але поки що нічого не виходить. 

- Що це з тобою? - дивується Женя, коли бачить мене. - Хтось тебе переслідує? 

- Та ні. Я просто поспішала, щоб не спізнитися, - швидко випалюю і прямую в роздягальню. 

Поки триває зміна, встигаю провітрити голову і практично не думаю про Рому. Сьогодні я переконалася, що нічого його здоров'ю не загрожує, тому можна видихати. Кому як не мені краще знати, як сильно він прагнув цієї перемоги. Отже, перечити я не стану. Та й не буде ніхто мене слухати. 

До кінця зміни погода стає просто жахливою. Зривається вітер, і в обличчя б'є мокрий сніг. Здається, моя тонка куртка зовсім не допоможе зігрітися, а ще треба автобуса дочекатися. 

Обійнявши себе руками, прямую до зупинки, але так і не встигаю дійти кілька кроків. Зовсім поруч зупиняється знайомий білий автомобіль, і серце зрадницьки підстрибує до горла. 

- Сідай, Ді! - кричить Рома у відчинене вікно. 

Звісно ж, я можу відмовитися і увімкнути гордість, але зараз не час для цього. Зуби клацають від холоду і хочеться якнайшвидше опинитися вдома. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше