Глава ІІ: Минувшина

Глава II

МИНУВШИНА

Сон відступив.

Голова немов витала десь у тумані.

«Знатимеш, як ночами працювати», — подумалося йому.

Хоч і прокинувся, але підводитися не поспішав. Не хотів. Заспокійлива тиша в кімнаті, тепле ліжко та ковдра, на яке через вікно падали промені серпневого сонця, не дозволяли навіть думати про підйом.

На допомогу прийшов стукіт у двері. Ні, не стукіт — то батько їх так незграбно відчиняє. У кімнату увійшов чоловік сорока років, на голові виднілася лисина. Густа, припорошена сивиною борода — скуйовджена. Він заговорив — і враз у кімнаті засмерділо курцем:

— Ану ж підводься, мудрагель! — він заволав. — Вже й треті півні проспівали, а ти все ще, якогось біса, валяєшся. Ми не слуги твої, і не раби. Щоб миттю став на подвір’ї допомагати! — слова ці прозвучали неначе дикий буревій, який щойно з’явився серед повного безвітря, і так само швидко зник, закривши двері та залишивши відчуття провини, немов пошматований корабель.

Іриней послухався не тому, що то був наказ, а через повагу. Вже за мить він сидів на подвір’ї серед густої трави, перед їхньою рубленою хатою і позіхав. Мати сиділа навпроти, на дерев’яному стільці. Обкладена сіттю, вона тримала ножа і прудко шила пальцями, побачила Іринея і зраділа помічнику.

— О, Іринейко. Ось-ось проспав би обід.

— Треба було розбудити мене.

— Ти гарно спав. Тим паче ти ж вчора до самісінької ночі допомагав Конті.

— Хай там як, а наступного разу збудиш, — він сказав, а мати на те посміхнулася.

Іриней відчув, що може отримати титул лежебока за рясний сон. Все селище о цій порі вже було по вуха в роботі: трьома головними кільцевими вуличками проносилися нав’ючені мішками хлопці й дівчата — несли продавати товар до площі Верлена на сільський базар; із заходу, із лісничих хиж бігали хлопці зі шкурами й м’ясом на продаж; на морі за селом вже закінчували рибалити. Сонце піднялося високо, і торгівля саме була у розпалі. Місцеві звикли більше міняти товари, аніж продавати за гроші, саме через це середина села гуділа від несамовитого торгу, і гул той було чути за кілька верст1 серед морської гладіні.

Звісно, не завжди той товар обмінювали. Дехто мав яку-не-яку монету на всяк випадок. До прикладу, в разі потреби поїхати в найближче до них місто Димні, куди звозили всяку всячину, чи придбати щось у пересувній лавці Ґулда, який час від часу неочікувано з’являвся у різних частинах села.

Ось так і жило те селище день за днем, і жило воно високо над морем, на стрімчаку, край лісу, який далеко в минулому дав назву селищу — Підлісне.

Довго Іриней марудився із тими сітями. Навіть попри надзвичайну вправність з ножем, яку Іриней здобув за багато літ схожої праці, старанне ремонтування сіті під палючим сонцем забирало достобіса часу. Він зрештою не втримався:

— Кляті ворони! Ну скільки можна? Ну чого вони рвуть ці бісові сіті? Хай би їх холера брикнула!

— Іринейко! Ти, напевне, забув, що ти тут не сам, — мати не зводила погляду з сина.

Шиття зупинилося, тиша почала викликати провину. Іриней відвів погляд на пса, який тяжко ганявся за прудкою кішкою та все ніяк не міг її зловити.

Мати додала:

— Ти через двадцять років почнеш бубніти, як твій батько. Ти вже́ його нагадуєш. Боги свідки, я не витримаю! «Ці кляті ворони», як ти кажеш, псують сіті не зозла. Вони намагаються знайти щось їстівне. Ти того не зміниш, тому слід зважати на це.

Мати розмовляла повільно, немов перед нею сиділа дитина, чого Іриней дуже не любив. Ще більше його дратувало те, що мати мала рацію.

Він зітхнув.

— Ну... тоді вже сіті ховайте краще.

— Спробуй. Подивимось, що з того вийде, — мати шила й сміялася.

— Ці сіті можна запхнути до комори чи забрати в дім, чи будь-куди, де вони їх не знайдуть. То ж лише дурні птахи.

— Ось тут ти помиляєшся. Чи відомо тобі, що ворони дуже добре пам’ятають заподіяну кимось образу? Вони можуть тримати її протягом багатьох років, — мати шила, а очі дивилися на нього. — Знаєш, дехто каже, що ворони не є птахами, а є провідниками у потойбіччя. Кажуть, що вони знають хто, де і як помре.

— У Підлісному сила-силенна тих ворон, і якщо ви кажете правду, мамо, то це село мерців. Ох ці ваші народні забобони.

— То віковічна мудрість. Може її й не варто розуміти буквально, але якась правда в тому є.

— Мені краще правду напряму кажіть, бо не розумію я ваші віковічні мудрості.

— Знову бубниш невдоволено, точнісінько як твій батько.

— Неправда. Батько бубнить, бо волосся нема. А в мене є.

Мати невиховано зареготала, а потім притихла, притримавши рукою вуста. Мабуть, згадала, що то не тактовно з власного чоловіка кепкувати.

Після шостої дірки розміром із капустяний листок Іриней зупинився спочити. Суцільний вар довкола не дозволяв насолодитися навіть ріденькою тінню з-під яблуні, під якою відбувалося ремонтування. Переводячи дух, Іриней поглянув на вулицю, на людей, що ходили повз, робили свої буденні справи та наче не відчували того жару від пекельно спекотного дня.