Глава IV: Червоними стежками

Глава IV

ЧЕРВОНИМИ СТЕЖКАМИ

(Того ж дня.)

Густий туман повільно повз над гладінню невеличкого озера. Здавалося, що темрява ночі поволі відступала і день заливало чистим світлом, але то могла бути й мара.

Ґрего лежав у густому напівмороці ранку й споглядав дерева над головою, що нагадували висохлі мертві кінцівки. Вони тягнулися гіллям догори, немов із метою вхопити небо. Чому? Він не знав. Йому було не цікаво, бо саме намагався влягтися. Хотів знайти тепленьке місце, якого не існувало. Коли вже здався, він покірно розлігся на ганчірках. Від вологого туману віяло холодом. Він здригнувся. Наступний день настав.

Тихо підвівся, щоб не збудити Іринея, але в цьому не було потреби: парубка й близько не було. Той скотився з пагорба і міцно спав на замерзлій землі, закручений у ганчірки. Лежав і посміхався.

Певно, щось хороше наснилося, подумав Ґрего, і прийнявся вдягатися. На сорочку натягнув коричневий жилет із довгими рукавами, на яких кожного разу лінувався розстібати ґудзики. Накинув мотузку з дірявим орендом на шию: деякі вояки носили їх за старим звичаєм, в разі загибелі. Скінчив збиратися й пішов від їхнього намету до освітленого смолоскипами табору, звідки долинало поодиноке хропіння.

Між наметами тихенько ходили вбрані у чорне священники неживого бога, Верлена. На противагу тим поширеним чуткам, священники справно хитали тризубим кадилом, як і усі ті роки у минулому, — вдавали, що святять вояків, бо вірили вони, що ширять удачу. Але до Ґрегового намету їм було зась. Ґрего байдуже подивився на них хвильку, плюнув у їхній бік і пішов куди йшов.

Небо вкрай посвітліло від ранку, заспаний люд почав прокидатися, тож Ґрего поквапився: хотів встигнути до діжки з водою раніше за всіх. У нього це вийшло. Крижана чиста вода збадьорила.

Поруч із діжкою, з намету пофарбованому жовтими смугами задиміло, щось прогарчало, прокашлялось. Невдовзі із хмари диму з’явилося обличчя пана Тріско: очі примружені, а в роті люлька; на плечі рушник, а в руках бритва. Той дивився на сірий ранок і на болото навколо, немов на дужого ворога, якого потрібно здолати. Він гикнув і випустив ще одну хмаринку, оглядаючи табір, наповнений жовтими у чорну смугу наметами. Посеред них, біля діжки, він помітив Ґрего — попрямував до нього, залишаючи по собі маленькі хмаринки від спаленого тютюну.

— Здоров будь, Ґрего! — процідив той і шубовснувся обличчям у воду.

Ґрего привітався, але його не почули.

Тріско випірнув і хвильку помовчав, на відміну від люльки, яка незадоволено зашкварчала. Витяг її з рота і знову пірнув, дістав бритву.

Ґрего увесь цей час стояв біля діжки, сперся на неї руками й пильно дивився, як соцький голиться.

— Пане Мабродію, а це правда, що Юнней вам життя врятував?

— Було таке, — Тріско знову побовтався головою в діжці. Широкими густими вусами, що спускалися навколо рота аж до підборіддя, текла вода.

— То що там сталося?

— А чом’ тобі твій друзяка не скаже? — той зміряв його поглядом. — Якщо він не розповів, то і я не буду.

Соцький пішов до свого намету, напівдорозі повернувся і гукнув Ґрего:

— В мене є до вас діло. Нагальне я б сказав. Де Юнней?

— Та він ще…

— Ну добре, ходи зі мною. Ти з ним потім у шерензі побалагуриш, а мені вам треба багато чого наговорити. І що найважливіше — перед битвою.

Ґрего витер обличчя рукавом і послідкував за соцьким в намет. Всередині біля лежака було два невеличких ящики й маленький столик, закиданий якимись папірцями, записками й наказами тисяцького.

— Сідай туди — на ящика, — сам він взяв із мішка на лежаку дві червоні стрічки й простягнув їх своєму гостеві. — Ось, сьогодні вночі ще одна моя сорочка пішла коту під хвіст.

— Навіщо?

— Стандарти такі: треба вдягнути мітки. Не хвилюйся, майже всі з нашого гарнізону носитимуть такі стрічки. Ти і Юнней — не виняток.

— Майже всі? Тобто все-таки не всі?

— Все-таки так, не всі. Просто одягніть срані стрічки, та й по всьому, — Тріско підвівся й почав порпатися у мішку, напхав люльку свіжим тютюном і пішов із намету до найближчого вогнища по підпал, вказавши Ґрего чекати.

— Але навіщо потрібне маркування? У всього безголового війська спільні кольори, — викрикнув Ґрего, аби Тріско почув, і пильно вдивлявся у дві червоні смужки. — В сутичці не наплутаємо. І де саме це носити?

— Та хоч на цюцюрці! Якої холери ти волаєш? — соцький забіг, не встигнувши запалити люльку, й дивився на підлеглого виряченими очима.

Мить по тому він стояв із холодною люлькою в зубах біля входу в намет — ховався за сірим полотном намету, обережно визирав назовні та споглядав вояків, які проходили повз.

— Чого ми маємо їх надягати? При всій повазі, пане, але це діло смердить підлістю. Жодного разу ми не надягали стрічки, а тепер, раптом, треба.

— Так, треба.

— То скажіть, чому. Я ж не дурень, щоб маркувати себе з непотрібної причини.