Глава VI: Бусол, лис та десяток жаб

Глава VI

БУСОЛ, ЛИС ТА ДЕСЯТОК ЖАБ

На старій, усіма покинутій дорозі, поміж горбочками трави сидів бусол. Насторожливо пильнував — остерігався хижаків і, як тільки пересвідчився, що загрози немає, без поквапу пив брудну воду з калюжі, яка утворилася в одній із двох давно вибитих возами канав.

Вздовж дороги росли кострубаті покручені дерева: обплетені кусючими лозами, вони радше нагадували коріння; їх листя вже давно опало й гуляло довкола за вітром.

Туман вільно плинув, не затримувався.

Бусол був стомлений, а колись білосніжне пір’я — тепер пожовкле й брудне — тремтіло. Той все пив воду та не міг напитися.

Десь позаду, серед густющих чагарників почулося прудке тупотіння лап. Бусол відволікся від калюжі, високо підняв голову та покрутив у боки, вдивлявся у рябу зелень болота.

Запала цілковита тиша. Оточення завмерло, один лиш туман й надалі плив собі дорогою.

Птах розправив широкі крила і велично змахнув, здійнявся в повітря, роздмухуючи ковдри туману. Але злетіти все ж не зміг. Його потягло вниз — назад на покинутий шлях.

Під крилом почулося гарчання, а за лапу міцно тримала сіра морда: жовті очиська хижака впилися в птаха; зіниці розширені через вдало впольовану здобич.

Тривале тріпотіння крилами не зупинило лиса. Зрештою, бусол знесилився і впав на землю. Саме тоді, щойно паща звіра потягнулася перегризти довгу шию птаха, щось міцно вдарило хижака по вигнутій спині. Лис заскавчав і відстрибнув. Птах здійнявся в повітря та безперешкодно подався геть. Через мить його вже не стало — той остаточно зник за вологою мрякою.

Хижак вискалив зуби на людину.

Перед ним стояв чоловік, обмотаний мотузкою, на якій висіли клапті шкіри й шматки металу. Ті залишки колись були обладунком, а зараз ледь не злітали при найменшому русі. Сам він був увесь чорний, немов його недавно добряче підсмажили; немов ще вчора пережив щось страхітливе.

Його рука міцніше стисла щось довге та важке, схоже на залізний прут.

Лис і сам був далеко не з дрібних: чорно-сіре хутро, жовті очі, розміром походив на вовка.

Звір кинувся на чоловіка, розкривши пащу, але той вліпив йому важким прутом по голові, розкида по окрузі клаптями шкіри з вигнилого обладунку.

— Відійди від мене, потвора! — прогарчав Ґрего.

Лис ходив довкола нього, вичікував вдалу нагоду, але чоловік виставив свою зброю поперед себе і націлив на лиса. Важко дихав і був не менш стомленим за лелеку. Лис це відчував, але вдруге нападати не став, натомість він відійшов і всівся за десяток сажнів від нього — зализував закривавлену рану на голові та подекуди повертав захекану морду, супроводжуючи людину поглядом.

Ґрего це не подобалось. Але тварюка була достатньо далеко і вже не несла жодної загрози. Поки що. Тож він із немалим зусиллям спустився на коліно і зачерпнув тремтливою рукою воду з калюжі, звідки пив лелека. Хоч і була вона прохолодною та свіжою на вигляд, але здорово смерділа болотом і плавало там достобіса волохатої ряски. Попри спрагу, він не ризикнув сьорбнути.

Рукою сперся на меча та спробував підійнятися, але біль в нозі змусив його передумати, і той з криком звалився назад на землю від знемоги.

Лис підвівся. Ґрего знову витяг поперед себе меча і нагадав сірому, що їсти ще не час. Поглянув на те лезо, яке вже й на лезо схоже не було, а замість нього тримав іржавий сталевий шмат, усіяний дірками, що викликав лиш сміх.

— Хай мене гробом криє, а цю воду я пити не буду! — він глянув на лиса, а той сидів собі й хекав. — І тобі теж не раджу.

Чоловік зібрав усі свої сили та різко підвівся, переборовши біль у правій нозі, яка затряслася від перенапруги. Похитувався, але все ж зміг продовжити свій шлях. Так і пішов він далі забутим трактом.

Залізяччя, що звисало з тіла, тарабанило в такт ходи та інколи відпадало, цілком з’їдене іржею. Сірий — як з часом назвав його Ґрего, — поплентався за ним, тримав безпечну відстань і не відставав.

Засутеніло. Десь в далині зави́ло невідоме Ґрегу створіння, але він не надто на те зважав, бо протяжне низьке виття лунало десь позаду. Попереду ж лежала дорога, якій через вечірні сутінки кінця-краю не видно. Один лиш плющ повз довкола: довжезними та широкими хвилями вкривав усе, що бачило око; тягнувся з одного боку болота в інший.

Ґрего кульгав, насилу переставляв ноги. Тримав у руці меча, щоб іноді погрожувати лису, і як тільки вкотре підійняв його, щоби пересвідчитися, чи він все ще лежав у руці, меч переломився — тріснув біля руків’я й відпав. Він метнув його рештки за край дороги, де вони хлюпнули у воді і розкидали довкола згущену ряску. А сам закричав:

— Їж, ти, болото падлюче!

Лис скоротив дистанцію майже вдвічі. Йшов поволі, й сам ледь переставляв лапи від втоми. Але чоловік витягнув з-за спини ще одного, чорного, важезного прута, і лис відступив.

На те пішло багато часу, але багаття вдалося розпалити. Хмизу було вдосталь, оскільки всі ті деревоподібні покручі, що покривали дорогу, були окутані висохлою лозиною і плющем. Але самі дерева Ґрего не рубав, бо вже зовсім не мав сил. А як спробував, то з-під кори чвиркнула багряна рідина схожа на кров. Він відсахнувся та вирішив їх не чіпати: живе дерево в цих краях мало дещо священне значення. А якщо те кровоточить — то взагалі зась.