Глава VII: Першопричина

Глава VII

ПЕРШОПРИЧИНА

(Іриней, кількома днями раніше)

Везли вони його горами, тягли болотами. Крізь хащі його пхали та навіть на кораблику озерцем катали. А він, такий невдячний, все хотів вирватися.

Перша спроба була відразу після захоплення. Сидячи в полоні, Іриней накинувся на Чавія — одного з бандитів. Руки, зав’язані мотузкою, міцно обхопили того чоловіка і взялися душити. Як тільки Ізидор — інший бандюк — прибіг їх розбороняти, Іриней вкусив того за вухо, за що отримав кулаком під ребра та мотузку в рота. Кількома днями після того снискальці вирішили рушати й прихопили Іринея заразом.

Як завиднівся перед ними край болота, рубайли зраділи й пришвидшили хід. Ізидор так поспішав, що аж спіткнувся — шубовснув макітрою у воду, де борсався і ніяк не міг випірнути. Зрештою, йому вдалося вивільнитися. Поруч із собою побачив зваленого на землю Іринея, який тримався за ребра після завданого туди удару. Двокір, їхній ватажок, розповів, як в’язень намагався втопити Ізидора, затиснувши йому голову в багні своїм чоботом.

Після цього снискальці зв’язали йому ноги й потягнули самотужки через ліс, до озера, де на них чекав який-не-який однощогловий човен.

Чавій не веслував — жував тютюн і постійно плювався за борт. Ізидор жонглював улюбленими пістолями, хвацько перекидав їх із руки у руку. Іриней мав визнати, що він досить таки з ними вправний.

Через кілька мить їхній кораблик заледве щось штурхнув. Снискальці загорлопанили, клялися, що бачили страхітливі мацаки за бортом. Інші заприсягалися життям, що помітили хвости русалок, і що ті прийшли на них женитися, тобто тягнути під воду. Згадували також й інших химерних істот, що за легендами водилися в Дрімирі. Було те озеро широке й глибоке, а тому могло ховати в собі купу вигаданих небезпек.

Тож здійнялася паніка.

Двокір сам взявся за штурвал і почав лаяти усіх без розбору, але підлеглі все невгамовно бігали і шукали додаткові весла, з переляканими пиками кидалися веслувати.

Ізидор приглядав за Іринеєм, але, почувши несамовиті вигуки та застороги щодо підводних спокусниць, він не втримався — розглядав воду з бажанням побачити ту дивину, а потім і вполювати її. Для цього тримав свої пістолі напоготові.

Зв’язаний з ніг до голови Іриней підвівся і штурхнув Ізидора всім тілом. Той заволав на всі легені, злякано відкрив вогонь по кораблю та випав за борт. Поки летів, іншим пістолем стрілив у небо, а як тільки шубовснув у воду, одразу зник у скаламученій від весел воді. Після цього, за наказом Двокіра, Іринея прив’язали до щогли, погрожували йому: кріпко лаяли, тицяли пістолем в носа і, зрештою, надягнувши хустинку на очі, облишили.

Допомога переляканому Ізидору зайняла достобіса часу. Коли корабель поволі повертався по невдаху, той все плив за кораблем, в наслідок чого, корабель і потопельник зробили кілька кіл озером. Судно зупинили й дали стомленому та захеканому, мов собака, Ізидору наздогнати корабель самотужки.

Після пригоди на озері ватага ще довго йшла лісом. Тяжкий був той перехід, бо повсякчас тягнули знерухомленого в’язня за собою. Врешті решт розв’язали йому ноги, бо Двокір не встигав: десь на Приозерній дорозі його чекав голова цього всього збіговиська, так званий Мідяк.

Тієї ж ночі Іринея прив’язали до берізки. Але вночі до нього понадився один із розбійників, на ім’я Монетка, — шукав гроші. І як тільки той нагнувся перевірити вміст чобота, Іриней зацідив йому коліном у ніс, чим спровокував перелякане вищання. Кров з носа окропила опале листя й гілля довкола.

Банда збіглася на тривогу. Виявилося, це була вже не перша ніч, коли Оренд намагався обібрати в’язня, за що і отримав ляпаса від Двокіра і був поставлений кашоваром. Відтоді до в’язня не сіпався. Іринея за цей випадок не били, лише пригрозили пальцем.

Під ранок двоє бандитів пішли розв’язувати Іринея. Зчинилася тривога. Мотузка, якою його прив’язали, була вся порізана: хтось намагався звільнити його, і саме цю людину бандити кинулися шукати. Багато часу на ті пошуки не пішло. Рушили далі. А чи зловили чужинця, чи ні, йому не повідомили. Іринею натягли мішка на голову й нічого не сказали.

Приозерною дорогою вони вийшли вже наступного дня. Двокір послав по двоє людей уверх і вниз по дорозі, щоб ті виглядали Мідяка та його банду. Самі ж тихим кроком попленталися вниз — в бік Снискаля, міста безправ’я.

Іриней, втомлений і змучений від голоду, йшов вслід. Витоптана у траві стежка весело вилася з боку в бік. Трава обабіч сягала поясу. Поза гіллям над головою виднілися височезні й товстелезні стовбури беріз і дубів. Вкриті кам’яною корою, росли вони в цій місцині століттями і були до того величезні й міцні, що корінням вигортали землю з-під каменів, ба більше — перевертали самі скелі. Повз коріння де-не-де дзюркотіли струмочки, а з-під деяких били справжні водоспади.

Зірекос, або ж ліс Скошених Зірок, був переповнений життям. Іриней увесь час дивився собі під ноги, аби не наступити на якогось роздратованого отруйного гада, який саме готувався до зимової сплячки. Але тільки-но зір його сковзав по деревах, то повсякчас бачив диких тварин: зайці прудко втікали геть від людей; білки і їжаки на них не зважали, а хижаки спостерігали за ними далеко з хащів. Однієї ночі зграя вовків розміром з людину пробігала через дорогу, гнали оленів. Бандитів не помітили, бо ті завчасно сховалися у бур’янах. Трохи згодом по короткій зупинці Іриней угледів величеньку лисицю. Забарвлення мала вкрай рідкісне: чорні вуха на сірій голові; руде та чорне хутро поросло по тулубу виняткових розмірів. Міцні чорні лапи не стояли на місці — бігали по околицях, приховані тінню масивного клена. Лисяча морда виглядала людей то тут, то там. Через мить лисиця залізла під коріння сухого дерева й, здавалося, слідкувала за ними вже звідти.