Глава VIII: Дурень

Глава VIII

ДУРЕНЬ

Був тихий серпневий вечір за вікном. Гримів грім десь далеко за верховіттям лісів — таким чином сповіщав про грозу, яка поволі тихенько наближалася, ніби підкрадалася до тих людей. Хати загорялися свічками у вікнах, а з димарів хмаринками плив дим від розпаленої печі. Вулиці, такі гамірні й нестримні вдень, повністю збезлюдніли та заспокоїлися. Проте з боку шинка завжди було чути гамір. Перекрикування і веселе присвистування слідувало за людьми, які, вдарені хмелем, покидали заклад і розходилися по домівках.

Раптом серед вечірньої темряви, на вулиці край села, загорілася лампадка світильника. Потім ще одна, недалеко від першої. Кілька сажнів від неї — інша. Між стовпцями ходив чоловік із високим ціпком, розмахував смішним капелюхом і тягнувся запалити наступного ліхтаря. Де-не-де на лавках під вікнами сиділи селяни: відпочивали; проводжали робочий день, дивлячись на тьмяне небо; травили байки й курили люльки. Той тютюновий дим доволі довго витав між хатами. Село Підлісне накрило дрімливими сутінками.

Іриней, спершись ліктями на дерев’яні дверцята їхнього подвір’я, дивився, як ген серед далеких дерев край неба сонце сідало; як село засинало. Але сам спати наміру не мав.

Недалечко лежав їхній пес. Почухав лапою за вухом, нашорошився і ліниво загавкав — видно почув, що хтось йде зна двору, де густющі дерева покривали вулицю, немов вхід до якоїсь печери.

Собака все гавкав і вже рвався, хотів вистрибнути за паркан.

— Вусик, йди сюди, собацюра ти така, — сказав голос десь позаду. Іриней обернувся, а пес миттю побіг до господаря.

Під світлом ліхтаря, що висів за відчиненими дверима їхньої хатини, на східцях сидів його батько: вийшов покурити. Він саме мав «вечірній перепочинок», як він любив казати, коли виходив увечері на ґанок. Ось він вже тер кремінь об кресало, аби видавити маленьку іскру в тютюн. Підпалювати люльку з домашньої печі він не хотів, бо страхався матері, та й потреби в тому вже не було, позаяк давно вже навчився хвацько вибивати іскру за пазухою.

— Мама вже не зважає на ваші посиденьки з люлькою? Вже не дає прочуханки?

Батько почесав Вусика за вухом і видихнув дим, не виймаючи люльки з рота. Пожував її й замислився, звів брови.

— Я — душа вільна, тож сам обираю чим мені дихати та коли. Хай що ти там собі надумав, а голова сім’ї — я.

— Чого ж ви так не дихаєте вдень, коли пораєтеся за хатою? Чи, приміром, в оселі? — запитав.

Але відповіді не було.

Іриней підійшов до домівки, розганяючи накурені клуби диму, сів на поруччя ґанку і поглянув на батька. Все ще чекав на відповідь, і через кілька мить — отримав її.

— Під час роботи не палю, бо після цього робити нічого незмога. А в оселі тільки дурні курять. Запам’ятай. Ми ж там живемо! — вигукнув. — Я знаю, ти оце натякаєш, що я твоєї матері боюся? Хе-хе. Ото вже нетяма. Ми душі рідні! Живемо разом, а між нами непохитна гармонія.

— Ви, батьку, ото хоч рідному сину не брехали б. Сімнадцять літ із вами живу і все бачу. Усе-всеньке...

Батько, мабуть, подумав дати йому потиличника, бо сіпнулася рука, але чомусь передумав. Натомість підійняв з-під дерев’яної сходинки горіха і жбурнув ним в Іринея. Вусик загавкав із метою припинити бійку.

— Батька в брехні звинувачувати? От шмаркач малий! Батьки ніколи не брешуть. Хіба не знав? Ось, навіть Вус знає, що батьки не брешуть. Гавкни Вусик, — Вусик зрадливо гавкнув, але зробив він це на Нейоріка. — І чому ти тут вештаєшся, га?

Після претензій той знову закурив.

— Я теж вільна людина, а сьогодні красивий вечір. Прохолодно. Чом не погуляти?

— Сьогодні? Який же це сьогодні день добігає кінця? Має бути неділя. Що ти робиш по неділях?

— Мати вчить мене письму, — почесав Іриней небиту потилицю.

— А тут сидиш чого, га?

— Бо я так захотів. Вечір гарний, кажу ж. Захотілося погуляти, відпочити. Я увесь вечір переписував ті ваші трикляті документи, поки ви тут носа гріли. У мене голова гуде і болять пальці. Це все можна зробити іншим разом.

— Ох уже ці жінки, — по-товариськи підтримав його батько, видихнувши хмарку спаленого тютюну. — Не розуміють вони того, що чоловікам інколи треба просто відпочити. Ми міцні, і це всім відомо, але інколи треба просто нас зрозуміти. Ми...

Раптом Вусик підвівся так само, як і його вуха — відчув небезпеку, дивився на відчинені двері до дому, звідки за мить пролунало:

— Ірко! Нейко!

Батько здригнувся і з переляку вже вибивав вміст носогрійки в траву, а Іриней підскочив на ноги. Собака мигцем побіг до хати, а от Іриней не встиг — у дверях вже стояла мати.

— Ірко, ти хіба не маєш щось переписувати?

Іриней заціп.

Не дочекавшись відповіді, мати глянула на батька, що ховав невитрушену люльку в кишені — сидів, димів і вдавав, що дивиться на зорі. З хати вибіг пес і гавкнув нагадавши, що час вечеряти. Батько знову здригнувся.