Глава ХІ: Крізь хащі

Глава ХІ

КРІЗЬ ХАЩІ

Інколи від нас залежить чиєсь життя. Так вже стається. Від одного найменшого руху нашого тіла людина може померти чи врятуватися. Проблема лиш в тому, що ми не знаємо, що то за рух, і коли ми його робимо. Це сказав йому Мико на прощання, і ті слова не виходили Ґрего з голови.

Нарешті він вирушив у дорогу. Більше не міг слухати сільські теревені.

Лісна стежка, залита багном, зовсім розмита і розбита гірськими струмками, розпливалася під його кроками. Обережність і спритність не допомагали. Багно було усюди. Він обійшов скелю, рівну, мов стіну, і пішов униз по пагорбі. Кілька разів послизнувся, але вдача, все ж таки, була на його боці — не гепнувся.

Вчора був проклятий день, згадував Ґрего. Треба запам’ятати. А може варто забути? Приємного там було мало. Хоча б згадати Ірні...

Ґрего зупинився. Глибоко вдихнув, аби заспокоїтися. Не вийшло. Згадалося йому, як отримав від тієї дівчини гнилим яблуком по макітрі. Прийдешній за тим шлях у її томній компанії, під важкою зливою і собачим холодом, виявився не кінцем його мук, які спричинила та дівка, — апогеєм його мордування стала темниця, де якась бабиська щедро кляла його, не жаліючи лайки. Потім його ледь не повісили. Оце так допоміг дівчині...

— Щоб ще хоч раз я прийшов комусь на поміч... — прогірчав він, але запнувся, бо згадав, чим саме оце зараз займався, ідучи на північ.

Сумніви вкотре зашепотіли. Щоразу гучніше.

Коли ту дівку, Ірні, забрали, вранці прийшов старшина Соловій Мар, переконував і підбурював його йти на відьму, немов на якогось вепра.

— Йти на відьму! — він повторив і захитав головою від почутої нісенітниці.

Його думки гуляли повсюди, але повсякчас приходили вони до одної, певної теми. Його це їло. Думки спричиняли хвилювання, а серце калатало в тривозі.

«Ірні».

А саме її останні слова:

«Дякую», — вона тоді сказала. Неочікувано. Не думав він, що на стільки хотів почути хоч якусь подяку за те все, що для неї зробив. Але коли нарешті почув, то гнів щез. Попри усі негаразди, він був радий допомогти.

Стежка повилася догори, прямісінько до затягнутого темними хмарами неба, але Ґрего нею не пішов. Знову ж таки, через всюдисуще багно. Зійшов на траву, покрокував під самими чагарниками і виліз на той пагорб по масивному корінню дерев. Інколи оглядався. Закривався від сильного північного вітру, відчував у повітрі ту зиму, яка була у всіх на вустах.

В далині побачив Старце. Гостроверхі стріхи дахів стирчали над верховіттям, а кривенькі димарі випускали густий димок. В невисоких дерев’яних вежах сиділа варта. Десь серед них мав би бути й пан Соловій зі своїм кексом.

Він знову завагався. Згадав їхню розмову.

***

Двері скрипнули. Вдарили по залізній каструлі, що стояла під лавкою за дверима. Пан Соловій дивився на Ґрего і не приховував свого сподівання.

— Повернувся? — на обличчі потягнулася посмішка. — Може передумав? Бо якщо ні, то це не дуже дотепно.

— Я не передумав, — зітхнув, а речі його впали на стілець.

Посмішка старшого зникла.

— Але й не вирішив ще, — Ґрего продовжив, не давши Соловію бовкнути якийсь прокльон. — Ходім погуляємо. Мені треба провітритися і як слід подумати.

— Ну то ходімо.

— Куди ти там хотів? До Матроні?

— Ага, вона нам підкаже, що робити.

— Еге ж. А там вже видко буде.

Почувши це, Соловій затанцював. Від радості незграбно підіймав ноги й махав ліктями в боки, мов той півень. Плескав у долоні та зупинився лиш тоді, коли вони постукали у Матронені двері. Стояли вони через вулицю від шинка, де вона зазвичай давала мандрівникам кімнати.

Соловій привітався і поцілував стару жінку в щоку. Представив їй Ґрего. Всі разом посідали за стіл, за кількома горнятками свіжозвареного узвару. Вона вислухала їх, але допомогти відмовилась.

— Розумієте, сказати вам зможу небагато. Та й не варте воно того, якщо по правді. Не варте, бо саме зараз у шинку перебуває чоловік, знання якого про цей край перевищують мої. Зве він себе Мико Кірж. Каже, що мандрівний історик.

— Це ті зарозумільці, що себе «гомигайниками» кличуть? — Ґрего скривився. — Зустрічав я їх якось — не сподобались мені.

— А тобі хіба їх за дружину брати? — Матроня звела брову. — Розпитайте, що треба; заплатіть, що попросить, — і забудьте, що бачили його. Хоча, ви мені його не ображайте! Гомін знань у гаю і так мало лунає... Не багато їх лишилося.

— Ображати не станемо, — поспішив сказати Соловій і обхопив її зморщену руку своїми двома. — Нема у нас такого на думці.

— Ото і добре. Він людина порядна. Ми з ним частенько цікаві розмови заводимо на ніч, коли буває в селі. Біжіть до нього, дітлахи. Хутчіш попитайте його, бо ще знову в подорож рушить. У нього око скляне — серед натовпу швидко впізнаєте.