Глава XIII: Право обирати

Глава ХIII

ПРАВО ОБИРАТИ

Зелене сяйво і мерехтіння серед багна.

«Все почалося, як побачив те прокляте намисто у Ґулдевардовій лавці. Ай дійсно, все пішло шкереберть не інакше, як через справжній прокльон. Нісенітниця якась... Годі верзти дурниці! Але чому це кляте сяйво не йде з голови?».

Сяйво згасло. Іриней ледве розтулив очі. Пряма, закидана щебенем дорога попереду так і пливла від жару в повітрі, і не видно було жодного деревця чи кущика навсібіч, аби збити той страшний вар. Сонце здорово підігрівало каміння, варило й смажило ватагу Інняка, немов на пательні.

Від самісінького ранку Іриней хитався на спині коня, якого проголосив своїм вірним другом. Навіть дав йому нове ім’я, яке завжди любив — Аяльво, або ж «Спраглий до свободи», справно заколисував його та повільно слідував за всіма.

Іриней говорив небагато, в цілому з конем. Думав про рідне село і зиркав на височезні скелі, з-за яких нещодавно визирнуло те пекельне сонце, що вже годинами жарило йому потилицю. А за тим небокраєм скель, десь позаду того всього каміння простягалася його Ґойра — зруйноване та загибле князівство. Рідна домівка.

Аяльво змахнув головою, неначе хотів струсонути жар з гриви; заіржав, тяжко та глибоко задихав — демонстрував невдоволення. Іринею згадалося, як хвацько він їздив верхи, коли допомагав конярам Підлісного. Не дозволяли йому тоді пускатися в жвавий галоп, сварили за скачки навколо села. Але він це все одно робив.

Він махнув головою і плюнув у скелясту низовину зліва від дороги. Твердо кивнув, піднесений духом.

— Ну що ж, Аяльво, вшиваймося звідсіля? — він вдарив коня в боки і повів віжками в поворот, але той навіть вухом не повів. — Ну ж бо!

Кінь, здавалося, не слухав його взагалі. Став на місці.

— Так я й думав... Ніякі ми не друзі, Аяльво.

— То все марно. Коня звати Віл. Назвали його так, бо тупий і впертий, — поруч із конем зговорив Орзо.

Іриней його не помітив і цілком серйозно зважував те, що той з’явився з якоїсь дірки під скелею. Разом з тим, мовчав. Заговорив бородань:

— Не так давно, ти мені казав, що не втікатимеш. То як же назвати оці твої потуги? — він ляснув Віла по стегні. — Невже передумав?

Трип’ясток не полишав Іринея відтоді, як мали розмову біля грушки пізно вночі. Спочатку Орзо цурався його, але через брак спілкування, таки діймав Іринея своїми порадами щодо його ситуації.

Іриней ігнорував трип’ястка. Інколи вдавав, що уважно слухав його, але після розмови під грушкою тієї ночі, він твердо вирішив, що переконувати його справа марна і непотрібна.

— Іриней, гей, ти чуєш мене? Кажу, що вже близенько прохід, до якого Мідяк нас веде.

Іриней знову не відповів, хоча Мідяк і звелів вийняти ганчірку з рота напередодні.

— Скоро побачиш свою Ґойру, а там і Підлісне недалечко. Перехід вже близько, — він кинув вказівним пальцем у бік стрімких високих скель на вершині, які розрізалися тоненькою стежкою. — Нам туди. Але ти все ж подумай скоріше щодо пропозиції моєї. Можу дати ще трохи часу, поки табором не станемо, — той зашепотів і підморгнув.

— Курдуплю, я ж сказав, що не хочу з тобою тікати, — Іриней зиркнув на нього. — Ще одне слово, і Мідяк відрубає тобі голову, бо я йому все розкажу про твій намір. Тож заткнися!

Ті та всі схожі образи Орзо зустрічав зухвалою безстрашною посмішкою і навіть не думав закривати рота. Певно, знав, що Іриней того не зробить.

Стежина, що гойдала догори, вкривалася все гострішими скелями й пилом, та ще довго крутилася попереду. Стрімка й занадто крута для швидкого ходу, вона добре сповільнила ватагу. Найманці, що самі ледь повзли попереду, оберталися назад, виглядали, пильнували в’язня та коня. Час від часу чекали на них, але цього разу вирішили отаборитися на поляні вище по стежці. Зверхньо дивилися на них, вже пили та смачно жували.

— Можеш мене ображати скільки влізе, — Орзо все ще йшов поруч, — але я знаю, що не маєш того наміру. Падлюк я бачив багацько, он тільки попереду бісова дюжина того добра. Але ти... Я знаю, що в тебе всередині, Іриней Варна.

— Кров і лайно. Бачиш? Я теж знаю. Був на війні.

— Ти добрий хлоп, — сказав Орзо. — Навіть коли недобре про мене кажеш.

Іриней же нічого на те не сказав.

— Ти мені посеред тієї ночі багато поганого наговорив. Я не очікував, — продовжив Орзо. — Я саме згадав, як мене самого викинули із Зимигір’я, — ніхто тоді навіть оком не повів. Рідні мовчки сиділи і витріщалися, як я беру речі й забираюся геть. Вони знали, що подамся до людей, що працюватиму серед них, що кликатимуть мене різними іменами, але ж у мене ненависті немає до них. Гніваюся добряче, сумую за домом — це так. Та ненависті мені не треба. Я хочу тесати й класти камені, хочу створювати статуї, карбувати нові печери під горою, а не ходити по землі підлим бандитом. Проте я вбивати нікого не стану. І колись я повернуся на батьківщину, і стану робити те, що вмію й люблю. Того я вирішив, що поки в мене є час, я буду тебе відмовляти від тієї дурості, бо не вірю, що ти дійсно того хочеш. Я вірю, що ти хочеш додому. Та й усе. А ще, хочеш справедливості, а не трупів по дорозі. Послухай мене.