Згадка про Ластівку

Глава XVIII: Мій П'ятак

Глава XVIII


 

МІЙ П’ЯТАК


 

— Прийміть мою подяку, пан Омрозій Вишник, — сказав Нейорік чоловікові на порозі своєї хати, і взяв у нього маленький, пошарпаний кошик, покритий сірим шматком тканини.

— Невеселі часи настали. Ой невеселі, — він дістав сірого носовичка і витер ним чоло. — На моїй пам’яті бувало різне, але дітей викрадати не насмілювався ніхто. Який це вже день, як Іринейка нашого немає?

— П’ятий. Вже вечоріє. Скоро вже й шостий буде тут.

— Ой дійсно! Піду я вже. А ви не хвилюйтеся. Іриней — хлопець розумний. Не пропаде, — Омрозій Вишник хотів вже йти, але мимохідь зиркнув на Інняка під деревом. — Чи йому робити нічого? Ондечки половина дітей у селі пропала, а він стоїть собі та дерева підпирає.

— Я й сам не знаю чого він тут. Ті найманці топчуть мій двір уже п’ятий день. Чи він мене у тому всьому підозрює?..

Омрозій Вишник співчутливо похитав головою. Вклонився низько-низько попри великий живіт, взяв немалого кошика в руку, підтягнув штани і пішов геть із їхнього двору. Нейорік зачинив двері не відразу, а провів сусіда поглядом. Хвилювався, аби Інняк не причепився. Той, як опудало, нерухомо стояв під яблунею цілими днями. Інколи бувало, що кудись похапцем рушав, але завше лишав на своєму місці одного зі своїх. Бувало й таке, що влаштовували гостям обшук, але пана Омрозія Вишника ніколи не чіпали.

Сонце сіло і день скінчився. Інняк вкотре збирався ночувати у них на подвір’ї, а Іриней сидів у власній кімнаті без жодної свічки і пильнував його з вікна.

— Ось, нас пригостили, — батько поставив кошика від Омрозія на ліжко й прийнявся там порпатися. — Пиріжки! Мабуть, з вишнями. Як і годиться пану Омрозію. О, ще горщик вареників поклав! Смакота...

Батько смачно заплямкав.

— Пундики є? — запитав Іриней.

Батько поглянув на нього, звівши брови.

— Ти сину дружбою не перебирай. Пригостили, то пригощайся. Інакше знову їстимеш варену юшку з риби цілими днями.

— Та я й не перебираю...

— Не схоже.

— Схоже, схоже, — він підійшов до ліжка і зазирнув до кошика, взяв пиріжка. — Ви ті пундики не куштували, а тому і не знаєте, що кажете. Ось то справжня смакота.

— Хай так. Тобі краще знати. Ви з ним ліпші товариші. Ох! — викрикнув тихенько. — Він просив передати, тільки-но тебе знайдемо, що ти не дотримав слова свого — так і не допоміг йому у садку.

Іриней опустився на ліжко й поклав вишневий пиріжок звідки взяв.

Батько посміхнувся, дивлячись на пригощання.

— Ще допоможеш! Ось цю бурю мимо пронесе, та й залагодиш перед ним усю провину. Знову тих пиріжків наїсися. От побачиш, — Нейорік підморгнув синові. — Але зараз думати нам треба про інше, — сказав він з огидою в голосі, слідкуючи за Інняком через віконце.

— Де мати?

— Пішла допомагати на сінниках у Конти Паплюжника. Його сина, теж немає. Ще з учора.

Батько підвів очі до гори, запитуючи у Верлена, коли цьому всьому стане край. Але відповіді не отримав, то сидів на лавці й намагався знайти її в голові самотужки.

— Ти впевнений, що це все через тебе? — він нарешті запитав. — Ти ж те все не вигадав?

Іриней проігнорував запитання, бо несила вже було давати одну й ту ж відповідь щодня. Втомився знову і знову переконувати батьків, які й так йому вірили.

— Коли вона має повернутися? — Іриней запитав.

— Ех... Хто ж його знає.

— Як йтиме повз тих найманців під тином, то і ви вийдіть.

— А як же!

— Вони до неї чіпляються кожного разу.

— Я знаю. Вони знущаються з нас поодинці, але якщо йдемо разом, то і не наважаться полізти. Нічого... Все добре буде. Я дивлюся, — батько підтвердив кивком. — А ти йди вже, збирайся.

— Речі ондечки вже складені, — Іриней кивнув у бік печі в іншій кімнаті, де на купці лежали сорочки, кашкет та інша одежа. — Коли краще втекти із села?

— Від того, що ти часто питаєш, відповідь не з’явиться. Не знаю я. Не зараз і не взавтра. За нами ще пильно стежать. Дай-но матері ще кілька днів походити на сінники, а мені — половити рибу. Хай-но звикнуть до наших походеньок. Може хоч перевірятимуть не так часто. Але ти будь готовий, бо як впаде нам до рук та можливість, то і збиратися буде ніц часу.

Батько неначе постарів останніми днями. Раніше Іриней не помічав такої кількості сивини в його волоссі й бороді; не бачив зморщеного лоба та щік. Він завжди був його батьком — горою, кам’яною стіною, що захищала. Навіть зараз сидів він гордо, сміливо. Тримався добре, так само як і мати. Але одна річ усіх гнітила: скоро доведеться полишити рідну хатинку, двір і господарство. Про це не говорили, бо також збагнули високу можливість того, що доведеться їм втікати поодинці. Розуміли і боялися це озвучити.

— Йдіть, батьку. Біжіть! Мати йде, — він це сказав, упізнавши маму за її улюбленою темно-синьою сукнею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше