Глава XIX: Згадка про ластівку

Глава XIX

ЗГАДКА ПРО ЛАСТІВКУ

Наприпочатку Іринеєва втеча сповнювала його невимовної радості за отриману свободу. Він глибоко вдихав змішане пахкотіння від диких трав на пологому полі. Повітря шуміло у волоссі, притрушене сажею. А на вустах — посмішка, розтягнулася широко-широко. Він забув на мить, що тікав. Одна тільки хвацько спланована втеча приносила йому невимовне задоволення й гордість, бо вони, зрештою, перехитрили те наймане Алерієм збіговисько — Інняк залишився у дурниках.

Іриней полишив свою домівку відразу по приході пана Вишнячка. А саме, коли той пиріжками відвернув увагу Іннякових псів, які серйозно заважали задуму. Якби він те не зробив, його могли завиграшки спіймати, не встиг би він покинути й ґанку.

З цими думками Іринеєва втеча змінилася — тепер несла в собі глибоку засторогу. Він вчинив дещо жорстоко: покинув батьків серед вовчої зграї, яка, за задумом, мала би заспокоїтися, тільки-но він покине Підлісне. А якщо ні? Якщо вони все ж накинуться на його батьків від тої люті за брехню? Він навіть того не взнає. Не відразу. Саме через це, з кожним новим кроком його долав все відчутніший неспокій, а чиста посмішка змінилася насупленою пикою. Нічим вже не зарадиш. Він мав йти далі.

Звертати на дорогу було небезпечно, а тому він побіг некошеним лугом, який все чекав на сіножать. Скоро на тих полях вже й сіно копицями повиростає, вкладеться людьми та чекатиме волів з возами на допомогу. Та не буде Іринея поруч, аби докласти до того руку. Його шлях йшов далі, простягався крізь оті луги ген до дубового підліска, а там вже й змінився на високі й дрімучі чагарники — тудою і прямував.

«Там був йому порятунок», — так сказали йому батьки. Там, серед грубого коріння й повалених трухлявих дерев Тихого лісу, тягнулася невеличка річечка Стру́мка, що мала збити із себе сморід добової подорожі, запах його хати та сажі з печі. Собаки Інняка, могли накинутися на нього будь-якої миті. Він це знав, тому не зволікав — стрибнув у річку відразу, щойно та завиднілася поміж повалених навхрест сосен. Була вона неширока, але напрочуд глибока. Вибрався з води далеченько внизу за течією, де розкинулася долина, поро́сла молодим сосняком.

Батькам пообіцяв, що піде в Ремне, а там, якщо змога, заплатить орендами за проїзд до столиці. Триборонь мав захистити за своїми стінами. Але це батьків задум — не його. Він же планував по-іншому. До Трибороні за всячиною регулярно їздили перекупники: селяни й прості торгаші з усіх трьох напрямків Ґойри. Задум був їхати до столиці, а там вже напроситися, аби хто провів у Гніздне. Дві поїздки — два оренди за щоками. Золота монета за катання на возі — аж занадто розкішна плата.

Як згадав про гроші — виплюнув їх на долоню. Річка зосталася позаду, тож монети вже не розгубить. Вкинув їх до кишені, дістав з торби одежу, одягся в сухе і пішов Золотим шляхом через поле пшениці, яким також ще не пройшла косовиця. Казали, що ті хуторяни, кому і належали поля, поїхали ще задовго до осені, десь посеред літа.

«Виріжуть Ластівку, виріжуть Гніздне», — згадав він слова, що якось прозвучали серед темряви Алерієвої садиби.

«Певно, хуторяни щось таки чули, і тому дали драла».

Ремне було недалеко, і здолав він той шлях менш ніж за добу. Він вже бував у цьому селищі. Мав тут доволі грошовиту справу, за яку виручив ті двійко орендів. Хоч і був він тут лише раз, але тепер щосили хотів залишитися. Базар, що розмістився всередині села, біля невеличкого охайного храму Верлена, ледь не заплутав його, бо як дві краплі води був він схожий на підлісняньський. Люди мали ту ж мову, ті ж торгові звички: так само волали на все горло, намагаючись щось продати. Навіть одежу носили на той самий манер! А з шинка навпроти храму долинали веселі крики. От-от і вийде звідти плюгавець Кобурко зі «Спотикачем» під рукою, і стане розповідати примарні вигадки. Дуже було те село йому миле і нагадувало рідний дім.

Але він мав невідкладні справи. Мав хутко дістатися Гніздного — фортеці, що знаходилася за Триборонем, десь у Приворітті Ґойри, і була під загрозою нападу Карверену із Заворіття. Тому Іриней увірвав усі теплі думки про те селище — там він не залишився. Натомість порозпитував і знайшов власника поля пшениця за селом. Той саме відправляв мішки свіжозібраної пшениці своєму товаришу зі столиці. З чоловіком домовився вдало: оренд не довелося платити, але по приїзді він мав розвантажити мішки, на яких кататиметься всю дорогу.

На цьому й домовилися. І нарешті, два дні, як полишив Ремне, віз привіз його до місця, де перетиналися три головні гостинці князівства, трьох основних напрямків Ґойри: Золотий шлях, Ластівчин бік і Циґмур Акх, дорога через північний край. Посеред того перетину і стояв Триборонь — велетенське місто з темно-сірого каменю. Височезний мур навкруги ріс на добрих двадцять сажнів, а товщина його каменю вражала найдосвідченіших каменярів Східної Чверті, немов будувався той мур для велетів, — не людей. Сама фортеця Каменетис, яку ще між людьми прозивають Камінь-фортеця, знаходилася посеред міста, на пагорбі, частково вимурована зі скелі. Складалася вона із трьох невисоких, але широчезних веж, що давно вже обросли між собою сивими стінами та коридорами, кімнатами та залами. Найвища вежа, як і годиться, належала князю Ґойри, Северину Оретта, звідки той далекоглядно правив. Під нею знаходилася нижча, але в двічі ширша вежа Правди, де засідав на своєму троні князь, і де міг навідати його люд. Рада й суд були вище поверхом, так само як і головна бібліотека. Прямісінько від неї тягнувся захищений муром перехід до останньої, найменшої вежі, вежі святого, що говорив із Верленом. Прозвали ту вежу Божою Брамою, а гострий мур навколо неї — Перснем віри.