Глава ХХІ: Дослідник

Глава XXI

ДОСЛІДНИК

(трохи згодом...)

Пінистий напій у дерев’яній чашці заколихався від погойдування рукою. Ґрего вже неабияк сп’янів. Дивився, як з кожним ковтком, пива стає все менше. З кожним його кроком, сподівання знайти товариша губилися. Зрештою, ті кроки привели його у безвихідь.

Але він був не сам. Там були й інші пропащі душі, які погубили свої шляхи, а зараз вони хутко тамували спрагу й охоче йшли у забуття. Сиділи вони усі в корчмі край міста Димні, яким цього часу гуляли лиш привиди. Ба більше, вся Ґойра стояла покинута.

Ґрего озирнувся: сиділи усі брудні й загублені. Сьорбали безплатні напої, якими так щедро пригощав корчмар. Але вони з того не раділи, бо міцно трималися за власні думки, не в змозі оцінити ту щедрість. Їхні міркування кричали лиш одне запитання, яке поєднувало їх усіх:

«Що робити далі?»

Серед того зневіреного люду також шукала свою долю нестримна, лайлива дівчина — його подорожня, Ірні. Сиділа вона над високим довгим столом, за яким метушився корчмар, і дивилася на нього, посьорбуючи томатний сік. За нею, сидіння стільчика м’яв Орзо. Той пив те, що й він сам, — темне пиво, але вдвічі більше. Як перетнули Власові стежки, трип’ясток взявся за зеленого змія з новою силою. Пив, гучно прицмокував і намагався всидіти на хиткому стільці. Коли виходило — пив далі. Певно, бідолашного добряче спрага замучила.

— Цікаво, що ж трапилося з тобою, — Ґрего запитав трип’ястка. — Сидиш тут і пиво цмулиш. Зимигір’я ой як далеко звідси.

— Не про те думаєш, чоловіче, — він гикнув. — Ой не проте. У тебе своїх, власних проблем достобіса. То навіщо тобі здалися мої?

Ай справді. Його мов заціпило від тієї Орзової фрази. Стовбичив паралізований власними безнадійними спогадами, тримаючи порожню чашку. Згадував той самий момент, після якого так остаточно стало зрозуміло, що слід Іринеєвий загубився. Чи то трапилося в Старце? Чи може пізніше — як спустилися у нескінченні глибини Власових стежок? А може справа його була приречена, ще коли перебував у Перехрестку разом із сотником Тріско Мабродієм?

Ґрего мав надію, що ні. Сподівався, що слід Іринея зник десь недалечко серед сіл його батьківщини, але Підлісне пустувало. Ані живої душі. Орзо та Ірні повели його в бік міста Димні, що за рогом. Піти туди порадив Орзо. Посилався на план його вожака, Мідяка. Ірні погоджувалася і надавала тому обґрунтовані докази — свіжий слід, який знайшла на виході із села.

Тож пішли вони через мертве поле, де вже роками вирощувався лиш бур’ян. Серед нескінченних чагарників слід Іринея вже остаточно було втрачено. І виною тому була не похмура погода чи щоденна мряка, не брак знань чи неуважність його невеличкої ватаги, — слід загубився серед багатьох тисяч інших.

Витоптане незліченною кількістю кроків поле стелилося зігнутою, побитою травою; котилося широким новоутвореним шляхом на південь. Відбитки в багні були всюди. Здавалося, цілісінький народ зійшов по ланах та перетворив їх на суцільне багнюче місиво. З того вдалося дізнатися небагато: сліди залишили голими стопами, без взуття; то були люди, але йшли безладно, дехто навіть повз на чотирьох. Ірні прочитала сліди досить вправно, а місцевий корчмар, Апарол, те підтвердив і розповів одну зі свіжих байок про здичавілий народ, який ходить довкола та їсть подорожніх.

Хай там як, а широка смуга витоптаної землі й коріння знищила все, не кажучи вже про сліди куцої ватаги. Таким от чином, опустивши руки, вернулися Ґрего, Ірні та Орзо до найближчого заселеного міста. Думали розпитати людей на димнійських вулицях, але місто покинули до їхнього візиту, давним-давно. Єдине місце, де ще жевріло світло за вікном і жило яке-не-яке життя, виявилася стара кам’яна корчма, що недалечко від водяного млина на річці.

Ґрего згадав про кухлик, де ще на дні бовталося хмільне. Із задоволенням та огидою допив. Орзо відригнув. Ірні гучно погукала корчмаря і простягла дерев’яного кухлика в очікування соку. Корчмар саме присів після біганини, витирав чоло, але не змусив її довго чекати. Ґрего й сам підплигнув до них на розмову. Виглядав хазяїна декілька хвилин, бо мав на меті поставити запитання. Корчмар пронісся повз, залишивши по собі кухлик, повен соку, і горнятко, повне горілки, під Ґреговим носом. Не встиг він і рота відкрити, як страшенно зайнятий корчмар щез.

Річ в тім, що шинок цей ось-ось мав би закритися через відсутність відвідувачів, та й і жителів узагалі. Його власник не вигадав нічого кращого, аніж роздати питво задарма, а по тому піти, куди йдеться.

Зрештою, Ґрего впіймав корчмаря і розпитав, чи, бува, не бачив той ватагу з в’язнем на ланцюзі. Напівпритомний Орзо, що все ж впав і тепер валявся на сухій теплій підлозі біля печі, навдивовижу зміг доповнити опис ватаги, а тоді заснув.

Але шинкар був невимовно зайнятий. Не відповівши, натомість взяв їхні кухлі й кудись забрався. Ірні не допила свій сік. Було запізно. Корчмар вилив його геть на підлогу, зник в іншій кімнаті, різко відкидаючи прибиту над дверима страшно заплямовану скатертину.

Ґрего завжди дивувався, на скільки усі шинкарі, чи то корчмарі, були схожі між собою. Немов вони всі мали одну мамцю, яка їх однаково неправильно виховувала. Але сказати це йому в очі хоробрості не мав, бо очі ті — були найжорстокіші з усіх тих, що йому довелося побачити. Сам чоловік був худий і міцний, схожий на покручений цвях; з великим пошрамованим чолом, що можна було ті цвяхи забивати.