Глава ХХІІ: Воля

Глава XXII

ВОЛЯ

Так вже сталося, що того самого дня, коли Ґрего покинув Димні, перейшов через гірський хребет Кам’яного Тину і занурився у дрімучі хащі Зірекосу, Іриней вчинив вибрик, за який тепер мотузкою був підвішений до одного з кам’яних стовпців у залі, що скидалася на старезний напіврозібраний амфітеатр. Ті стовпці, що колоною утворювали високе півколо, всередині мали широченну бездонну яму. Стовпці хилилися, гнулися у бік тої підземної пащі, немов та затягувала їх до себе. З чорної безодні віяло могильним холодом, хвилями він стелився під Іринеєві коліна, стискав голі ноги й немов витягував із хлопця життя. У новенькому блискучому обладунку десь неподалік стовбичив Інняк. Мовчки охороняв бранця і вже не зав’язував з ним розмову, як колись.

Добре. Відповідати було б важко, після того як найманці Алерія станцювали йому по ребрах. Важко було б дивитися в очі, крутячи забитою шиєю. Не кажучи вже про те, що був стомлений тими побоями та не міг навіть власну думку до купи скласти, а підтримати розмову й поготів.

То що ж сталося?

Ну, для цього треба поглянути на Алерія Спинаду, який повільно шкутильгав, зійшовши кам’яними сходами амфітеатру, Іринею на зустріч. Його тіло навколо грудей було перемотане сірою тканиною з багряною плямою вздовж. Свита — одягнена безладно; заляпана власною кров’ю кирея ледь не спадала з плечей.

Був не в гуморі. Посмішка, якою він так вміло знущався перші кілька днів, давно вже минула без сліду. Зникла відтоді, як Іриней розпоров йому груди ножем.

Як домовилися за село день тому, Алерій хутко віддав відповідні накази й вкотре вернувся до Іринея. Був невимовно радий, бо уявляв, як нарешті омріяна книжка падає йому до рук. Угоду скріпили рукостисканням. Але щойно Алерієва рука опинилася в Іринеєвій, лівиця потягнулася до стегна, де за паском було підготоване лезо — ніж, який йому хвацько підсунув Інняк напередодні. Але тепер, довгов’язий найманець стояв немов води в рота набрав; немов Іриней розчарував його, коли хвацький смертоносний удар не звалив Алерія і не став йому кінцем.

Сам Інняк зробив достатньо. Не кажучи про захованого за паском ножа, як і зараз, він стояв тоді зовсім непорушно, і лезо спокійно собі мчало на таку бажану зустріч з Алерієвою горлянкою. Але Інняк був не єдиним вправним бійцем у тій кімнаті. Ошивалися з ним ще кілька новеньких, яких Інняк в очі не бачив. Одним з них був темний та високий айранець, звати Кама, неймовірна реакція якого тоді вразила усіх. Іриней встиг махнути лезом лише раз, але Кама схопив Алерія за кирею й сіпнув назад, немов той нічого не важив. Тільки-но той, переляканий, звалився на дупу, миттю зрозумів, що Іриней за один, і як кілька років у війську виховали того колишнього односельця. Однієї спроби не вистачило. Іриней так і не зміг дістатися до Алерієвого горла і забрати життя, а поріз, розітнувши одежі, припав йому на груди.

Натомість його відлупцювали. Алерій не вдовольнився тим видовищем, не вірив Іринею, коли той непорушно лежав і стогнав. Велів завести його до амфітеатру, де бідолаху прив’язали до одного з чудернацьких стовпців і приставили двійко охоронців на додачу. Відтоді він тут і висить. З того часу яма посеред зали манило його тягучим завиванням прохолодного протягу, який повільно виповзав з мертвих надр землі та хапав за ноги, немов живий мрець із могили.

Час поплив якось безладно. Зала гнулася й танцювала перед очима, ходила хвилями. Пом’яте, вистраждане тіло засинало та згодом прокидалося від палючого болю мотузки, що впивалася в зап’ястки. Біль знову вщух і знову вернувся. Сенсу ні в чому не було.

Думки приходили на недовгий час і йшли. Він мав хвилюватися за теперішнє, але йому не було цікаво. Йому було боляче.

Тепер же, Алерій оглядав його з ніг до голови. Вдивлявся у побиту мармизу. Може чекав чогось?

Поклав руку собі на перев’язані груди й скривився. Хотів стромити до рота люльку, але, скутий болем, зупинився. Рухи його задерев’яніли від порізу.

— Можеш не відповідати, — сказав він, хоча Іриней не міг згадати питання. — Знаю, що чекаєш.

Він довго не встояв, пішов і присів біля кам’яної колони на високу білу сходинку.

— Я — не якийсь там бельбас найманець. Мене схованим ножем не приріжеш. Хоча то дивно, звідки він у тебе взявся, — він косо зиркнув на Інняка, який відразу ж відповів на той погляд.

— Шукай чи не шукай, а в нього завжди ніж десь був схований. Мої найманці вам розповіли б, але мертві.

— Краще шукати треба! — прогримів.

Інняк вирішив помовчати. Алерій зрештою заспокоївся.

— Іриней, хочу, щоб ти знав: та домовленість ще діє.

Іриней ледь підійняв голову з грудей і поглянув на нього тим байдужим, важким поглядом. Очі почервоніли від крововиливу.

— Трохи мої хлопці передали тобі копняків, я бачу. Ти мене чуєш? От холера. Але ти сам усіх на те кинув. Чого тяв мене?

Довго на відповідь не чекав, сам заговорив:

— А щодо нашої домовленості... — це діло ще не скасоване, чуєш? — він демонстративно поклав руку собі на перев’язані груди. — Хоча мав би скасувати, як гадаєш?

З глибокої ями почулося стукотіння одинокого каменю, що зірвався з кам’яної стінки й стрімголов полетів кудись у далеку глибочінь.