Глава XXV: Кінець

Глава XXV

КІНЕЦЬ

«Темрява, — він полегшено зітхнув, але м’язами тіла пробив біль. — Добре, що так вийшло. Так навіть краще. Все, що стається з тобою, гартує тебе — так серед людей кажуть. Але до чого був той гарт? Де я взагалі?»

Темрява згущалася маслянистими плямами, помалу підіймалася крізь повітря, бовтала своєю формою, змінюючи її, розтягуючи її, допоки не ставала прозорою. А за нею висів смолистий неквапливий дим.

Йому згадалося бойовище на Трупнику. Дим від ядер метальних машин зовсім був схожий на цей, він тоді закрив йому зір, ледь підіймався в рвучкому круговому завії.

Запізно — його очі вже загубили товариша.

Він підвівся і кинув оком навсібіч. Єдине, що відчував, це купу гілляк, на яких стояв, та холодне повітря, що однаково рівно дуло з одного боку.

«Дивно. Певно, зовсім вже загубився».

З часом темрява посвітлішала, а очі розгледіли у гілляках старезні пожовклі кістки. Стирчали вони із сірого піску, який вівся барханами, скільки темрява дозволяла оглянути оку.

Колись давно згнилі кістяки збентежили б його, втім темрява була теплою і люб’язною. Заспокійливою. Рідною.

Пісок сипався крізь пальці ніг, лоскотав.

«Нарешті спокій».

Підійняв голову і далеко-далеко нагорі засяяла цятка світла, немов та єдина зірка на нічному небі.

«Гадаю, саме звідти я впав. Так... Але ж, холера, мав би довго летіти... Як птаха якась, — всміхнувся. — Глибоченько, дідько його бери!»

Очі опустилися, поглянули під ноги: схили бархану не були крутими, кістки не скотилися далеко вниз, а позастрягали ближче до верхівки.

Так і стовбичив він на місці, запхавши руки в кишені штанів. Намагався зрозуміти, що сталося, де був та як тут опинився. Було це важко зробити. Що сильніше думав, то дужчий біль відчував за чолом.

«Я впав, і нікого в мене не лишилося».

«Чому ти так говориш?»

«Бо пам’ятаю жорстоку брехню і зраду. Але не тільки це».

«Що ще? Було щось ще?»

«Ні, не так. Мене не зраджували. Мене любили, і ті люди... їх вдалося порятувати. Підлісне... Чого так важко згадати!»

«Підлісне? Це село якесь, чи не так?»

«Так. Звісно. Я згадав».

«Добренько. Це дуже добренько».

— Хто ти? — ці слова Іриней почув чіткіше. Чи то думки його завжди такими були? — Аяльво? Це ти?

Йому на мить здалося, що він знову в замурованій в’язниці Заволоччя з комахою на плечі.

— Хто? — перепитав рівний голос кам’яною прохолодою, а в Іринея спиною полізли сироти. Голос повторив запитання: — Хто ти?

Іриней поволі відходив від місця, звідки, вважав, лунало те запитання. Зрештою не дав на нього відповіді.

Темрява попереду замовчала, а всі слова і думки в його голові поховалися.

— Мені набридло, — раптом сказало, а десь поза межами людського зору повз нього пролетіло щось велетенське, завихрило ті хмари темряви. Покружляло, оглядало його, і раптом він відчув переляк від того, що на груди йому прийшовся тупий потужний удар.

Його миттю звалило з ніг, однак сильного болю не відчув. Натомість побачив, як довкола усе засяяло чистим світлом.

Яскрава білизна потужно обліпила склепіння, здавалося, велетенських безкраїх печер; відбилося від озера в далині, далеко-далеко від пагорба з кісток, на якому стояв.

А ще він на мить побачив здорові зубиська та пащеку з язиком перед собою, яка намагалася його проковтнути.

Чи здалося, що побачив.

Світло розсіялося. А заспокійлива тепла пітьма знову його огорнула...

Озеро та паща — щезли.

Тихо.

— Скажи мені, бо ніяк не можу зрозуміти.

— Тож питай, — Іриней все ще страхався того голосу, але тримався добре.

— Хто ти?

— Моє ім’я...

— Не ім’я... Його я знаю... Скажи мені хто ти? — голос залишився рівним, але в ньому звучали якісь дивні поодинокі нотки ввічливості.

Іриней розгубився. Не знав, що відповісти.

І ось знову спалахнуло сяйво. Цього разу в пітьмі промайнув товстелезний хвіст. Такий довгий, що аж сягав озера за кілька верст.

— Чи ти є та ластівка? — запитав голос. — Садівник усіх попереджав, застерігав нас.

— Ні... я людина.

— Ось як!

Голос понісся геть, віддалявся, немов летів від нього вдалину з величезною швидкістю.