Розділ 43. Сергій.

—...Так, подарунок я йому вже подарував, — я усміхнувся, швидко глянувши на себе в дзеркало.

З Airpods у вухах я міг спокійно говорити і збиратися одночасно.

— Цікаво, що саме ти обрав... — вона скоріше констатувала факт того, що їй цікаво, ніж питала.

— О, мій подарунок цього року вже точно став його улюбленим, — я вдягнув пальто і почав взуватися.

— Коли ти кажеш це таким тоном, то я починаю хвилюватися...

Її голос дійсно звучав злегка схвильовано.

— Не бійся, я сподіваюся що тепер все навпаки буде добре.

Мені так подобалося, що тепер ми говорили буквально кожного дня. Для мене її голос став мало не наркотиком. І, не зважаючи на те, що ми не обговорювали нічого надто серйозного, я все одно був щасливий. Бо тепер, нехай і лише телефоном, але ми були разом.

— Не знаю чому, але в мене таке відчуття, ніби ти щось задумав, — чесно сказала вона. — Або вже зробив.

— Зробив, але дещо хороше, а ніяк не погане для нього, — погодився я. — Так, мені вже йти треба, бо ж чекають.

— Подзвониш мені від Андрія? Я хочу його привітати. Або дай мені його номер...

— Краще я все ж подзвоню сам, — відповів їй я.

Не дуже хотілося, щоб у Андрія був її номер. Мало що він захоче зробити... Хоча, фірма вже по суті в його руках, що ще йому може бути потрібно? Я сподіваюся, що тепер нарешті у нас не буде приводів сваритися і ми знов зможемо довіряти один одному, як брати.

— Добре, тоді я буду чекати на дзвінок.

— Ти сьогодні працюєш?

— Так, з шостої до пів на восьму. Вдома буду десь опів на дев’яту.  — вона на секунду змовкла, але я відчував, що вона хотіла сказати щось ще, тож почекав і вона дійсно продовжила говорити. — А завтра вдень у мене проби на роль. Кастинг-менеджерка з проекту, на який мене не взяли подзвонила і запросила мене...

— Це дуже добрі новини, — я усміхнувся. — Вірю, що в тебе все вийде. Стій, так вже пів на шосту, ти вже в школі?

— Ні, але вже підходжу, — по голосу я зрозумів, що Надя посміхнулася.

— Тоді я подзвоню тобі опів на дев’яту. Або ти сама подзвони. Але на мій номер, — запропонував я.

— Добре, до вечора.

— До вечора, Надь....

***

— Привіт, — Андрій усміхнувся і пропустив мене в квартиру.

Андрій разом з Катею жили в двоповерховому лофті мало не на триста квадратних метрів, який розташувався на двох останніх поверхах під’їзду однієї з сучасних новобудов на станції метро «Історичний музей». Вони жили дуже близько від мене.

— Ще раз з днем народження, — я простягнув братові руку, він потиснув її. — Батьків ще нема?

— Ні, — він похитав головою в знак заперечення. — Сподіваюсь, вони не везуть мені якусь нову ексцентричну картину як та попередня... — Андрій усміхнувся.

— О, ти про ту, де була пара грудей? — я згадав той дивний абстрактний малюнок за купу грошей.

— То були гори, гори! І взагалі, підемо до вітальні... Чого ми тут стоїмо.

Ми з Андрієм прошли до вітальні. В нього все було оформлене в стилі затишного дерев’яного будиночку. Стіни, підлога, від усього буквально віяло теплом.

Знаю, що це ніби Катя доклала руку до оформлення цього лофту.

Ми присіли на диван, Андрій взяв пульт і вімкнув телевізор на функцію «телепрограма». Почитав там щось і запитав:

— Сьогодні за п’ятнадцять хвилин на десяту футбол, ти будеш дивитися?

— Я думав, ми будемо в тебе як мінімум до десятої, хіба ні?

— Ні, думаю, ми розійдемось трохи раніше, — він усміхнувся. — Але про причини цього вже згодом, коли всі гості прийдуть.

— Ну як скажеш, — я знизав плечима.

— Хлопці, поки батьків нема, може принести вам щось? — до вітальні зайшла Катя.

Сьогодні вона вся аж світилася. Зазвичай я відчував від неї якісь негативні флюїди, не знаю чому. Але сьогодні їх не було.

Можливо, Андрій розказав їй, що я продав йому свою частину акцій? Авжеж, це не могло її не радувати. Все одно більшість людей дуже хвилює тема грошей і спадку.

Як би вони не кричали, що гроші не головне, все одно... Надя — це більше вийняток, який тільки доводить правдивість правила.

— Ні, краще відпочинь, ти ітак цілий вечір на кухні, — усміхнувся їй Андрій.

Здається, в цих двох все добре. Я навіть злегка заздрив їм. Мені теж хотілося б жити разом з Надею якомога скоріше.