IV

В так званій кімнаті лежав лише один задрипаний матрац і тонка ковдра. Єдиним джерелом світла була та сама тьмяна лампочка, що раз по разу блимала. По куткам ховалися щури й іноді було чутно гулкі кроки десь за стінами. Залізні двері, через які мене змусили повернутись до кімнати, були щільно закритими. 

Знайомство проходило погрозливо і неприємно. Мені довелося дізнатися про кожного, з ким тепер я маю брати участь у дурнуватій грі. Усі гравці були абсолютно різними: ніяк не пов’язані між собою, різного віку та виду діяльності. Мабуть, саме тому організатор назначив кожному свою ціну за виграш.  Якщо мені він обіцяв життя  Ані, то усім іншим, переважно, гроші. Тільки у іншому вигляді. 

Наймолодшу з гурту звали Аліною. Я й раніше здогадувався, ким вона була у повсякденному житті, а невідомий чоловік лиш затвердив думку. Дівчина вимушена була працювати повією, аби заробити на навчання у престижному університеті. Її ціною став грант, що гарантував стовідсоткове попадання до кращого учбового закладу. Хлопця у картузі звали Антоном. Товар, заради якого він прийшов до заводу, виявився наркотиками. І пропонувалися йому  наркотики. І так майже з усіма. Гроші. Тільки у іншому вигляді. Для кожного з нас була підібрана своя цінність, заради якої ми готові були діяти.

Мене знов охопила злість. У розпачі я штурхнув ковдру, яка впала просто на брудну підлогу. Та мені до того було байдуже: тепер усі думки займали плани втечі. Одразу ж після “коротенького знайомства” через останні, восьмі двері, вийшла охорона. На їх футболках червоною кров’ю розлилась зрізана троянда, а  обличчя  було сховане за маскою. Такі здається в спецпризначенці одягають чи що. Чоловіків було чотири. І, можливо, я б кинувся бити їм морду, якби не одне “але”. Зброя. У їхніх руках була чортова зброя. Збоку плаксиво шмигнула Аліна, і навіть чоловік з вусами - Іван - мимоволі здригнувся. Голос з екрану в’їдливо мовив:

- Аби ніхто не думав подорожувати приміщеннями. Надобраніч, нові забавки. 

Тепер все, що я можу зробити, це немічно штурхати ковдру так, наче вона у чомусь завинила. За стінкою знов долинули кроки - певно, черговий раз усе перевіряє охоронець. В моїй голові почав пазлами складатися план: підкласти щось під двері, аби потім утворилася щілина, підстерігти охоронця наоднині, прибрати його і втекти. “Чудово, Денисе, план надійний, мов швецарський годинник!”, - подумки шикнув я сам на себе. Треба було дивитися правді в очі: мене підстрелять ще на першому етапі. До того ж, за вийнятком зброї, це просто гра. Переможці отримують подарунок, переможені йдуть додому. І все. 

Хоча мене дратувала ця недолуга ідея, довелося примиритися. Нас усього сім, тож попереду шість ігор. У найгіршому випадку нас протримають всього шість днів, а далі - воля та порятунок Ані. За Аню я думав найбільший проміжок часу. Все ж, вона дівчина, яка потрапила у більш жорсткі умови, аніж я. Певно, зараз їй страшно.  Але що буде, якщо я програю? Я не хотів думати про цей варіант.

 Через якийсь час мені принесли поїсти, а опісля вимкнули світло, тонко натякаючи на сон. Але той сон не йшов і я проворочався, певно, кілька годин. Напруга у повітрі давала про себе знати - шкірою я майже відчував її, майже між торкнутись кінчиками пальців. Втома заважала ясно мислити й у кінці кінців мені вдалося заснути. Наступний ранок не обіцяв нічого хорошого.