VIII

Анжела була гарною дівчиною з білявим волоссям і блакитними очима. Як належить єдиній донці у сім’ї, для неї завжди усе діставалося найкращім. Найгарніші ляльки, найліпший велосипед, найбагатша колекція одягу. Батьки просто не могли відмовити своїй красуні й пестили великою кількістю подарунків. Друзів у дівчини також було багатсько, але навряд чи хоч п’ятірку з них можна було вважати дійсно близькими людьми. Щодо хлопців у Анжели була власна забаганка: бачте, вона любила, коли її бойфренди відносяться до неї, як до королеви. Татова донька, нічого не скажеш. А так як татова донька була гарною ще й з хорошої сім’ї, то від охочих називати її королевою не було відбою. 

Анжела звикла, коли до неї ставились, як до королевської особи, тож із часом стала вимагати такого відношення від кожного. А якщо бажаного не ставалося, завжди можна було пригрозити чимось або влаштувати скандал. Або ж розірвати стосунки, якщо так неввічливо себе поводив хлопець. Все ж дівчина так і робила - ніколи її не кидали, завжди це робила вона. Грати вистави, у яких підв’язаними ляльками були живі люди, їй подобалось.  

Але коли від неї пішов Денис, жодна з вивчених технік покарання не спрацювала. Анжела не знала, що їй із цим робити. Після кожної привселюдної істерії Денис мовчки йшов, навіть не намагаючись вибачитись за свою провину. Дівчина навіть змирилася із тим, що саме він розірвав стосунки, та була готова прийняти його назад, якби ж тільки він вибачився. Та він не вибачався і це дратувало його колишню. Ба більше - її брала злість. Вона не могла зрозуміти, як можна піти від неї та ще й не страждати від цього? 

Отож, цей триклятий Денис розбив їй серце раніше, ніж вона встигла розбити його. І ця несправедливість просто вбивала дівчину. Вона намагалася повернути його назад, змушувала постійно стикатися із нею, хотіла викликати ревнощі. Але скандалів та істерик не вистачало для помсти. Навіть залякування дівчат, до яких він залицявся, не здавалося гідною карою. Треба було щось більше. Щось, що змусить Дениса пошкодувати насправді. 

Анжела постукала кінчиком пальця по дерев’яному столу. Думки про колишнього не хотіли залишати її голову. До того ж, вона чекала своє замовлення надто довго. Кав’ярня, у якій вона любила сидіти перед роботою, була розташована майже у центрі міста. Це було велике й просторе приміщення, сповнене дивовижних солодких ароматів з легкою гірчинкою. Але сьогодні дівчині довелося піти  до іншого закладу, бо та кав’ярня була зачинена з самого ранку. Сюди вона ніколи не приходила раніше, а тому Анджелу дратувало усе, що не було схоже на її улюблене місце.   

Тоді, коли все це відбувалося, на дворі стояла файна зима. За вікном, біля якого посадили гостю, сипав лапатий сніг й запорошував дороги. “І як по такій погоді мені на роботу їхати?” - міркувала дівчина, роздивляючись цю картину. Стукіт по столу став гучнішим. Анжела ненавиділа чекати. Цокіт взуття від вікна до стійки було чутно навіть на вулиці. 

- Скільки мені ще чекати свого замовлення? - роздратовано сіпнула бровою Анжела, звертаючись до баристки. Чорнява дівчина за стійкою розвернулася до гості. На бейджі красувалося ім’я, до якого Анжелі не було жодного діла. - Слухайте, я поспішаю, давайте швидше. 

-Доброго дня, - натомість ввічливо відказала працівниця, хоча в її очах вже стрибали бісики. - Будь ласка, ще раз скажіть, що ви замовляли?  

-Звичайний латте, - гнівно кинула гостя, не бажаючи чекати ще більше. - Ви взагалі не дивитеся на замовлення, чи що? 

-Вас обслуговувала моя напарниця, приношу свої вибачення, - після цих слів Анжела згадала, що замовлення приймала, взагалі-то, білявка. - Вона лише стажується. 

-Мені однаково. Зробіть мені мою каву якомога швидше, - більше розмовляти з баристкою дівчина не збиралася, але за мить до гості знов звернулися з-за стійки: 

-Можливо, ви б хотіли обрати іншу каву? В нас закінчилося молоко, ще не встигли привезти постачальники нову партію. 

-А одразу попередити ніяк взагалі? - вибухнула Анжела, розуміючи, що вона згаяла свій час задарма. Злість на невідкриту улюблену кав’ярню тепер переносилась на цю. 

-Кажу ж, напарниця стажується, - видихнула баристка, певно, теж дратуючись. 

-З мене годі, звіть менеджера. Я особисто напишу на вашу напарницю трометрову скаргу. 

-Але ж ви поспішали? - поцікавилась дівчина й усміхнулась. Такої відкритої наглості Анжелі ще не доводилось зустрічати. Вона кинула погляд на бейдж, що був прикріплений до уніформи.

-Заради вас, Аню, та вашої стажувальниці  я залишусь.