IX

Антонові було погано. Прямо кажучи - просто кепсько. Вже пройшло два дні. А може й більше. Без “надійного снодійного” ставало дедалі важче жити та думати. Заточення погано впливало на розхитану психіку. 

Хлопець вкотре зірвався з місця й кілька разів розміряв кімнату кроками. Без наркотиків йому було погано. Шалений пульс боляче бив по ребрах, а у голові засіла порожнеча. Треба втекти звідси, але як? Жодного уявлення чи хоча б поганенького плану. Тільки порожнеча й скипаюча злість. Хотілося забитися в кут та горланити до втрати серцебиття. Або ж нарешті злиняти з цього місця, стіни якого тиснули на розум. 

Антон притулився холодної поверхні й важко сповз на підлогу. Опустив обличчя, вкрите потом, на долоні. Легке запаморочення пускало веселку перед очима. Юнак закричав, сподіваючись відігнати ці неприємні почуття, але вони не захотіли просто піти. Лють жевріла й нашептувала щось у вухо. В скронях ширився біль. Антон знав, що це. Знав, через що це. І знав, як це зупинити, але не міг. Поруч не було снодійного порошку, яким він повсякчас рятувався. 

Гул від удару кулаком по підлозі розлетівся кімнатою. Ця неміч підживлювала злість. Злість спонукала до дії. Пальці намацали якусь річ. Антон розімкнув повіки й втупився поглядом у знахідку. Іржавий затуплений гвіздок. Молодик хотів відкинути його, однак у останню мить спинився. В голові один за одним склався план. Остання надія не втратити глузд. 

Охоронець, як і завжди, заносив їжу до кімнат з гравцями. Коли дійшла черга до двери Антона, він сповільнився. Чомусь було таке враження, що там на нього вже чекають. Коли залізні двері відчинилися, це враження лише посилилось: юнак сидів на матраці зі скаженілим виразом й шаленими очами та неприязно дивився на вартового. Але більше нічого. Охоронець зайшов, хутко поставив залізну миску й розвернувся, аби піти. “Уява розігралась, ти глянь”, - з полегшенням думав він, крокуючи до дверей. Позаду почулися квапливі кроки, а у наступну мить іржавий цвях подряпав шкіру на потилиці. 

-Ти що це робиш, хімік чортів?! - загорланив вартовий, пальцями торкаючись подряпини. На них залишилось трохи крові. Антон буремно схрестився поглядами з наглядачем, вкладаючи усю злість, а потім покосився на кров та гріздок у власній руці. Пелена  очей враз спала, даючи можливість тверезо осмислити свої дії. Цвях із брязкітом впав на землю. Хлопець налякано подався назад.

-Я…я не хотів… воно само…- белькотів він, знаходячись на грані божевілля. Миттєвий спалах гніву затих. Вартовий гнівно сіпнув бровами.  - Кляті наркотики…це вони…вони все…

-Бевзень, - вилаявся чоловік й ухопив Антона за комір. Парубок змяк у його руках від страху. 

Сварячись, наглядач грубо витягнув юнака з кімнати, ігноруючи викрики свого товариша, що якраз вийшов з інших дверей. Відлунням у круглій кімнаті рознісся дзвінкий удар. Губа Антона тріснула й на ній з’явилася кров. Сам полонений бездумно белькотів вибачення. Вартовий ще раз замахнувся рукою, але напарник відтягнув чоловіка, щось горланячи:

-Не можна…договір…йди в дупу…- уривки ледь долітали до вух Антона, який шубовснувся на коліна. Трямтячою рукою він доторкнувся до розбитої губи й щоки, що горіла від удару. Імла стелилася перед очима. Шоковий стан не відпускав ні на мить. 

Через якийсь час кімната сповнилася ще більшого гамирдеру: всіх гравців вишикували в ряд та змусили дивитися на пов’язаного Антона. Раптові спалахи гніву то розпалювалися у ньому, то згасали. Він горланив, а наступної  мить вже майже зривався на плач. Я стояв і з жахом дивився на це, розуміючи, що змушує цього юнака так себе поводити. Наркотики, а, точніше, їхня відсутність. Поранений охоронець був на якийсь час замінений іншим. Незабаром на екрані з’явилося зображення й хриплий чоловічий голос розпочав говорити:

-Шановні гравці розяснюю для вас. Битися з охоронцями не входить до правил гри. Затямте це зараз, бо потім може бути пізно. Антоне, ми, звісно, очікували від тебе якогось лайна, але такого веселого точно ні, - на цьому моменті він розсміявся. Мене це розізлило. - Звісно, якщо б ти наніс серйозніші поранення, то був би зараз із Віктором та Тетяною. Але за те, що розважив наших гостей як слід, не будеш покараним. Однак ми не благодійна організація для залежних, тож такими добрими будемо лише цього разу і…

-У якому це сенсі покараним? - раптово вимовила Олена, перериваючи невідомого чоловіка. Всі обернулися до неї, осмислюючи слова. Жінка голосніше вимовила, майже зриваючись на істерію: - Що значить із Віктором і Тетяною?! Ви їх вбили?

Ці слова врізались у мою голову, наче свинцева куля. Я й раніше допускав, що програвших не випускають на волю просто так, але вбивство.. Такого в моїй голові не було. 

-Ці виродки їх вбивають! - підхопив Іван, намагаючись заварити веремію. Тоді було б легше втікти. - Я сам бачив закривавлений годинник Віктора!

-Замовкніть! - зробив спробу один з охоронців й здійняв зброю. На мить всі дійсно змовкли, але це лише на мить. 

- Як ви можете?! Це ж живі люди! - сльози покотилися обличчям Аліни і вона закрила його руками. Потрясіння охопило кожного, хто був присутній у кімнаті. Вони вже не стояли попід стіною, як покарані діти, а снували приміщенням, користуючись шансом, аби втекти. Охоронці направляли на них зброю, але не стріляли. Ці погрози вже не діяли: паніка охопила всіх.

-Треба було вас вбити, тварюки! - у черговому спаласі злості вигукнув Антон і сіпнувся, силячись вибратись з плетива мотузок. Інший охоронець кинувся до нього, аби сильніше зв’язати.