ХI

Ми стояли і чекали, що охоронці, які забрали Івана, повернуться за нами. Я відчував провину за його смерть на собі, адже то я його спіймав. Але якби не спіймав, то мене повели  замість нього. Боюся уявляти, що було б далі.

Минуло трохи часу. Олена промовила до нас:

- Цікаво, чому це так довго нас не забирають?

- Заждіть, вони скоро всіх позабирають на той світ, - мовив Антон крізь зуби.

Невдовзі мені набридло чекати і я рушив до дверей.

- Ти куди, Денисе?! - Аліна кинулася до мене і наївно намагалася тримати мене за руку.

Я спершу хотів піддатися їй. Однак наступної миті висмикнув свою руку і відкрив двері. В коридорі було як завжди темно, але промінь світла з ігрової кімнати дав змогу мені побачити Івана.

Він стояв живісінький і дивився на мене, тримаючи в правій руці пістолет. На підлозі лежали двоє охоронців. Під ними виднілася кров.

- В мене не було вибору. Я не хотів вмирати! - крикнув Іван.

В коридор один за одним ввійшли решта гравців. Вони так як і я ошелешено дивилися на гравця, якого вже не сподівались побачити.

- О боже, у вас кров! - Олена тикнула на нього пальцем. Та на цей раз те її не злякало так, як тиждень потому, коли вона, повертаючись з дачі на власнім авто, ненароком збила якусь жінку. Як же тоді вона перелякалася! Проте та пригода закінчилася дивно. Не так, як повинна закінчитися. Тієї ночі на її виклик приїхала поліція та швидка. Жінка  пам'ятає, що до неї підійшов якийсь медик з білою маскою на обличчі. Він запропонував зробити укол заспокійливого. Та після уколу в неї навпаки затьмарилося в голові. І прокинулася вона вже тут, в тій бісовій кімнаті.

- Потрібно перев'язати рану, - зорієнтувався Антон. Він швидко почав відривати шматок тканини від своєї футболки.

“Ти поглянь, які співчутливі!”, - розмірковував я. Те ж треба так. А ще пару днів назад підставив мене в грі “Камінь-ножиці-бумага” і оком не моргнув!

Незабаром плече в Івана було перев’язано. Що правда, так сяк, але часу перев’язувати добре не було. Та й охоронці позаду не сприяли нашим медичним здібностям. 

- Слухайте, нам потрібно звідси вшиватися. Бо нас переб’ють як скотину. Тим більше після бунту. Хлопці, заберіть зброю в цих двох. Я думаю, там ще є інші охоронці. 

Я озирнувся і поглянув на тіло одного з чоловік. Біля нього вже була Олена.

- А чом це хлопці? Я і сама вмію стріляти! - вона вже дістала автомата і причепила собі на плече. 

Антон взяв автомата в іншого небіжчика. Він почав роздивлятися його та,к ніби бачив вперше. Іван допоміг йому, і показав куди натискати для пострілу. Без гарної зброї залишилися тільки я з Аліною. Брати маленькі пістолети не було сенсу.  

- Йдемо, - скомандував Іван. Він, певно, вирішив стати на чолі нащої групки втікачів. Так собі посада. Всі, окрім мене, почали помалу рухатися. 

- Зачекайте, я зараз! - розвернувся я, аби зняти з охоронця пристрій нічного бачення. Без нього в темних коридорах нам не пройти. 

Іван вирішив зробити так само. Але Аліна виявилася прудкішою і першою зняла пристрій з охоронця. 

- Віддай сюди, - наказним тоном  мовив  грабіжник до неї. Вона хотіла була простягнути руку і віддати йому. Та підійшов я, ставши перед ним:

- В вас є зброя. А вона хоч так зможе захистити себе, бачачи шлях втечі. Тим паче автомат з прицілом нічного бачення, - я пальцем тикнув на пристрій (минулого року ми з хлопцями купували такі для ЗСУ, тому я розбирався в дечому). - Дивіться в нього й йдіть.

Не знаю, чи був я правий в той момент, але Іван відступив, тільки промовивши:

- Добре. Йдемо -  нічого баритися.

Ми блукали коридорами. Я не міг відразу звикнути до зелено-синіх обрисів людей, які тепер були видні через окуляри. По дорозі нам траплялися якісь двері, але всі вони були зачинені. І взагалі здавалося, що ми намотуємо круги. Та раптово наші походеньки було зупинено. Повз мене щось свиснуло і вдарило об стіну. З-за повороту хтось вистрілив декількома чергами в нас. Я почув голос Іван:

 - Назад. Лягайте! 

Не знаю чого, але я, замість того щоб лягти, присів і  притиснувся до стіни, затуливши руками вуха. Я сидів і молився подумки Богу, немаючи вже ніякої надії. Не знаю, чи чув хтось мої молитви. Та неочікувано мене хтось торкнувся. Я підвів очі. То була Аліна. 

- Йдемо сюди. Там є вихід! - вона показувала кудись рукою. Я побіг за нею, залишивши трьох товаришів самих.

Іван тим часом розумів: потрібно кудись бігти, бо інакше його вб’ють. Відстрелюючись від атаки і прикриваючи своїх, патронів не залишилося. Він поглянув на Антона: той лежав на підлозі, підтягнувши поранену ногу. Де була Олена він не знав. Тому зробивши кілька пострілів, він підбіг до нього і сказав:

- Піднімайся, треба тікати.

- Я не можу встати.

Матюкнувшись, Іван вхопив його під руку і поволік за собою. Спочатку вони бігли коридором на схід. Потім повернули на південь. А потім повернули на північ. Якщо чесно, колишній грабіжник не знав куди вони біжать. Але надіявся на інтуїцію, яка не підводила його ніколи. На щастя не підвела його й тепер. Бо коли Іван, тягнучи за собою пораненого, повернув направо, він побачив, що двері до одного з приміщень прочинені. Зібравши останні сили, він вбіг туди. Антон болісно застогнав. 

Олена розуміла, що хоча вона стріляє вправно і вже поклала трьох чоловік, її шанси перемогти решту були низькими. “А будьте ви прокляті! - міркувала вона. - Живою вам не дамся!”. Жінка вискочила до коридору і відкрила безладну чергу, вбивши тим самим ще двох охоронців та поранивши третьего. Та наступної миті куля перервала її життя. Останнє, що вона почула, були слова Івана до Антона, про те що потрібно тікати. І вона також втекла звідти, але вже на інший світ.