XII

За п’ять днів до описаних подій

Я приміряла в магазині чорну сукню. Вона плавно підкреслювала мою струнку фігуру. Хоча її ціна була чималою,  я хотіла її купити, щоб вразити Дениса. Тому, коли прийшла черга розплачуватися на касі, я майже без жалю дістала мою кредитку.

Вийшовши з магазину, я перейшла дорогу, прямуючи до супермаркету. Там я хотіла купити продуктів на вечерю. Та раптово зателефонував мій смартфон. Як виявилося, то була моя подруга Марина.

- Алло, - відповіла я, натиснувши на з’єднання.

- Алло. Аню мені конче потрібна твоя допомога.

Марину я знала давно. Ще з шкільних років. Вона часто виручала мене то в тому, то в сьому. А я, звісно, ніколи не була в боргу перед нею. Ми були з нею подругами не розлий вода. Ніколи не сварилися. Хоча був один неприємний випадок. 

Одного вечора ми пішли гуляти до нічного клубу. До нас підійшли двоє хлопців. Одного з них Марина знала давно. Він їй подобався. Але Сашко ні як не звертав на неї уваги. Не знаю як так вийшло, але проводжати мене додому пішов він. Марина ж пішла з його другом. Наступного дня ми посварилися. Та так, що тиждень не розмовляли. Однак минув час, і я з Мариною знову були найкращими подругами.

Я зупинилася, щоб краще чути співрозмовницю:

- Допомога в чому?

- Ти можеш завтра з'їздити зі мною на дачу? Треба забрати деякі речі. Без тебе не справлюся!

- Ой, в мене завтра побачення. Пробач Марино, не ображайся, але я не зможу.

- Та ненадовго. Лише на годину. І тим паче зранку, - жалібно мовила подруга.

- Ну добре, вмовила, - таки здалася я. І ми домовилися про час, коли Марина мене забере.

Наступного ранку, о сьомій годині, як і домовлялися, біля мого під'їзду стояло червоне ауді за кермом якого була Марина. На мені був мій улюблений сірий спортивний костюм. Я сіла до авто і ми рушили.

Всю дорогу моя подруга була мовчазною. Це аж ніяк не було схоже на неї. Я намагалася з’ясувати в чому причина, однак Марина казала, що все гаразд. 

Припаркувавши авто біля її дачі, ми вийшли звідти. Свіже повітря приємно вдихалося. У її дворі росли прекрасні квіти. Від них долинав чудовий запах.

- А що доречі ти хотіла забрати? - поцікавилася я у подруги.

- В хаті побачиш, - буркнула вона.

Дивно. Напрочуд дивно. 

Ми ввійшли до будинку. В вітальні було світло і ясно. Мені чомусь здалося, що в будинку хтось є. Але там нікого не мало бути. Марина зачинила двері і обернулася до  мене:

- Вибач. Але ти заслужила, - злість і зрадлива усмішка була на її обличчі. Вона кивнула комусь.

Я навіть не встигла відповісти. До мене хтось різко підійшов і охопив рукою. Жах оповив мене. Я закричала і спробувала вирватися. Та чоловік тримав міцно. Тільки і змогла, що царапнула йому плече, перед тим як мене він повалив на землю. Через одну мить мені в шию вкололи щось. І світ померк. Єдине, що встигла почути, то це слова Марини:

- А це тобі за Сашка.

***

Коли Аню винесли з будівлі на вулицю, до Марини підійшла жінка, яка мовчки спостерігала за дійством.

- Ну що, Марино, як і домовлялися, - з цими словами вона дістала триста доларів і простягнула їй.

- Дякую, Анджело, - відповіла Марина жінці, з якою вона познайомилася нещодавно. Та написала їй у вайбер і запропонувала зустрітися. Там вона і розказала, як можна помститися подрузі. Ще побіцяла допомогти. Навіть не безкоштовно.

Невдовзі жінка і чоловік поїхали кудись, забравши з собою зв’язану Аню. А хвилин через десять після того червоне ауді вибухнуло, відправивши власницю на той світ.