Розділ 4

Два тижні пройшло з того часу, як ми поцілуватись з Данилом під під'їздом. Весь цей час я намагалася його уникати, бо все ж він заявив, що я йому не подобаюсь. Спочатку було боляче та образливо, але зараз я змогла сприйняти цю ситуацію гідно. Тим більше, коли в мене і так достатньо проблем з майбутнім вибором університету. Проте, зараз я більш ніж впевнена в тому, що не хочу бути архітектором. Мені подобається математика, тож нічого погано в тому, щоб бути економістом я не бачу. Батькові я поки про це не говорила, тому що було страшно. Він і так завжди незадоволений мною, а коли дізнається, що я не хочу бути архітектором, можливо взагалі вижене мене з будинку. 
Холодний кінець вересеня та безжальні дощі не надто приваблювали мене висовуватись з дому. Але до школи треба йти, тож мені нічого не залишалося, як вилізти зі свого тепленького ліжечка. Я вдягнула чорні штани та білий в'язаний светр. Волосся довелося зав'язати в тугий хвіст, бо не хотілося прийти, як мокра курка. Я зробила легкий макіяж і нафарбувала губи бежевою помадою. Як завжди, тато вже пішов на роботу. Останнім часом він часто приходить пізно додому. Можливо вони з мамою помирилися? Це було б прекрасною новиною!
Накинувши чорну шкіряну куртку та схопивши парасолю, я вийшла на вулицю. В лице одразу ж вдарив холодний вітер і я сильніше закуталася в свою куртку, яка зовсім не гріла. 
— Привіт!— сказала я Ані, яка вже чекала мене.
— Знаєш, я не проти ходити з тобою пішки, але може я попрошу маму, щоб вона нас підвозила?— спитала подруга.
— Я не змушую тебе ходити зі мною. — буркнула я.— Хочеш, то нехай мама тебе підвозить, а я буду ходити пішки.
— Ну не ображайся!— протягнула Аня.— Ти ж розумієш, що минулий місяць був теплий і це було класно. Але сьогодні такий дощ і так холодно. 
— Ань, я все розумію.— сказала я.— Я вдячна, що ти стільки часу ходила зі мною і буду не проти, якщо тепер тебе буде підвозити мама.
— А чому ти не хочеш з нами?— спитала дівчина.
— Ну ти ж знаєш, що твоя мама не буде дуже рада мені.— відповіла я.
— Так, вибач.— сказала Аня.— Може тебе твій тато буде підвозити?
— Може.— відповіла я усміхнулася.
Я дуже добре знала ,що тато не буде цього робити. Він їде на роботу набагато швидше, ніж мені потрібно до школи. Я точно знаю, що це мама сказала Ані не ходити зі мною. Ця жінка ніколи мене не любила і завжди хотіла, щоб її донька не спілкувалася зі мною. Чому? Та бо ми постійно потрапляли в якісь халепи та проблеми. Вона завжди говорила, що я погано впливаю на її доньку. Якби ж ця жінка знала, що ініціатором завжди була Аня, а не я!
До школи ми все ж добралися, але добряче змокли. Навіть парасолі нам не допомогли. 
Ми зайшли до класу і я вкотре побачила в себе на парті маленьку троянду з прикріпленою запискою. 
— О, Кіро, знову твій таємничий прихильник!— сказала Аня і взялася читати:— Нехай твій настрій буде набагато кращий, ніж цей холодний сьогоднішній дощ! Ти завжди прекрасна.
— Дай сюди!— з усмішкою сказала я і забрала в неї троянду. 
Два тижні тому, в мене на парті почали з'являтися ці записки. Я думаю, що це Даня мені їх пише. Чого ж тоді він би дивився так на цю квітку завжди? Ось так, як і зараз. Він зайшов саме тоді, коли я нюхала троянду. Я мило йому усміхнулася, бо надіялась, що він вже нарешті зізнається. Та Даня просто закотив очі і сердито сів на свою парту. Звісно, це було дивно. Ця квітка завжди приносила мені радість, а ті записки покращували настрій. Уроки досить швидко пройшли, але в потім до нас підійшла вчителька з географії. 
— Добрий день!— привіталась вона до нас.— Хочу вам повідомити, що на цих вихідних ми організовуємо поїздку в гори. Знаю, що ви вже давно просили нас про це, тож ми вирішили все-таки вас порадувати. Ми з вами будемо підійматися до озера Несамовите, а звідти по Чорногірському хребту до озера Бребенескул. Там ми зможемо переночувати в палатках, а вже тоді подивимось. Можливо, піднімемось ще на Говерлу. 
— Клас!— закричали хлопці. 
— На ці вихідні прогнозують хорошу погоду, тож будемо надіятись, що нам пощастить. Про загальну суму та все, що потрібно мати з собою ми вам повідомимо завтра після уроків.
Олена Вікторівна пішла, а всі почали обговорювати цю поїздку. Звісно, це класно, але чомусь трохи страшно. Не думаю, що підніматися буде так легко, як думають інші. Після уроків всі почали розходитися, а я зупинилася на вулиці, щоб поговорити з Данилом. Я просто змушу його зізнатися в тому, що це він дарує мені ці квіти. По Аню приїхала її мама, а я збрехала їй, що маю ще зустрітися з Даною. Не хочу, щоб через мене в подруги були непорозуміння з мамою. 
— Стій!— сказала я до Дані, а він різко зупинився. 
— Що таке?— спитав хлопець і здивовано подивився на мене. 
— Нам треба поговорити!— мовила я і не одразу помітила, що він не один. 
Біля Дані стояли ще Віталік та Ангеліна. Вони здивовано переглянулися, але нічого не сказали. Даня ж підійшов до мене ближче і схопив мою руку вище ліктя. Він потягнув мене в іншу сторону від школи і зупинився під накриттям біля стадіону. Через дощ там зараз нікого не було.
— Я слухаю.— просто сказав Даня.
— Ем...цей..— розгублено почала я.
— Ти можеш нормально говорити?— роздратовано мовив хлопець.
— Гаразд.— відповіла я і глибоко вдихнула.— Я знаю, що це ти даруєш мені ці квіти і я хочу, щоб ти в цьому зізнався. 
— Що?!— скрикнув Даня і почав голосно сміятися.— Ти реально думала, що я такими дурницями займаюся?
— Я розумію, що ти не хочеш зізнаватися,— почала говорити я.— але нема сенсу заперечувати.
— Кіро, перестань, будь ласка!— серйозно сказав Даня.
— Я просто не розумію. Невже тобі так складно зізнатися?—сердито спитала я.
— Зізнатися в чому? В тому, що я цього не робив. Не знаю, що ти собі придумала в своїй голові, але я не романтик і ніколи такими дурницями не буду займатися. 
— А хто ж тоді?— спитала я і нахмурилась. 
— Не знаю! Може ти сама собі ці записки пишеш. Захотіла, щоб я почав ревнувати, але мені байдуже.
— Ти це зараз серйозно?— крикнула я.— Думаєш, я впаду так низько, щоб отримати від тебе увагу?
— Можливо! Ти завжди так усміхалася, коли стояла з цією трояндою і бачила мене. — сказав Даня і підійшов ближче.— Невже справді думала, що я буду ревнувати?
— Значить, я помилилася в тобі.— сказала я і гірко посміхнулася.
— Я вже казав, що ти мені не подобаєшся.
— А я тобі не вірю!— сердито мовила я.— Доведи, що тобі байдуже на мене і я відстану. 
— Хм, ти пропонуєш мені гру?— здивувався Даня.
— Саме так.— сказала я і відвела погляд. — Якщо ти доведеш мені, що я тобі не подобаюсь, тоді я навіть не буду тривожити твоє життя своєю тупою симпатією. 
— А якщо я не зможу довести? Якщо ти справді мені сподобаєшся?— кинув виклик Даня.
— В такому випадку, — сказала я і подивилася йому в очі,— ти не будеш мене тривожити своєю тупою симпатією. 
— Тобто, не залежно від того, чи ти будеш мені подобатися чи ні, ми все одно не будемо разом?— уточнив хлопець і примружив очі.
— Угу.— відповіла я і простягнула руку.— Ну то що, по рукам?
— По рукам!— сказав Даня і потиснув мені руку.— Зіграємо по-дорослому?
— Зіграємо!— відповіла я тапішла геть.
Я розкрила свою парасолю і пішла додому під сильний дощ. Та троянда все ще була міцно притиснута до моєї руки, а я відчула, що на очі почали навертатися сльози.  От же ж дурепа! Думала, що він закохався в мене! Ідіотка!
Цілий тиждень всі обговорювали ту поїздку. Я спочатку не хотіла їхати, але потім зрозуміла ,що нема чого ховатися від того придурка. Нам сказали скласти свої наплечники і взяти всі необхідні речі: термокружку,  спальний мішок, теплий одяг, міцне взуття, металеву миску, каримат та речі особистої гігієни. 
Спочатку ми їхали поїздом до Ворохти, а звідти добиралися до підніжжя гір. Приїхали ми з самого ранку і одразу ж вирушили в похід. Спочатку ми піднімалися на озеро Несамовите. З нами їхали ще інші вчителі, тож це було не так страшно. Піднімалися ми тою дорогою, що йшла через великі брилові каміння. Погода справді була хороша, але в горах— це поняття зовсім інше. З кожним метром туман ставав сильнішим, а видимість гіршою. Каміння були доволі слизькими і нам казали бути обережними. Деякі дівчата вже плакали, а ми з Анею мужньо трималися, хоча і теж втомилися. Потім була найскладніша дорога через ялівець. Він просто таки бив по обличчі і було дуже складно пройти, але ми все ж це зробили. Найгірший шлях подолано і ми змучені, але щасливі добралися до висогірного озера Несамовите. Там ми змогли перекусити і нам розповіли про походження цієї водойми. Взагалі ця поїздка вийшла дуже пізнавальною та цікавою. 
Потім ми піднялися на Чорногірський хребет і це було щось неймовірне. 
— Я вже не можу йти!— сказала біля мене захекана Аня. 
— Ти чого? Ще ж небагато залишилось.
— Та знаю, але я вся брудна, мокра і мені холодно!— сердито сказала дівчина.
— Аню, подивись навколо! Ти бачиш, яка тут краса?
— Ага, неймовірно!— буркнула подруга і понурила голову. — Цей рюкзак так давить в плечі. 
— Ще трішки залишилось.
І це було правдою. До наступного озера ми добралися досить швидко. Бребенескул— це найбільше високогірне озеро України, висота якого аж цілих 1801 м. Неймовірно, правда ж? Воно було таким гарним, що всі одразу ж почали фотографуватися. Хоч і здавалося, що всі сильно втомлені, але природа робить своє. Ми пройшли трохи далі і зупинилася на місці, де мало бути наше наметове містечко. 
— Ну що ж, діти!— сказала Олена Вікторівна,— Надіюсь, вам сподобався наш похід. Зараз Юрій Сергійович покаже вам, як правильно складати намет, а ми з Людмилою Петрівною приготуємо на всіх вечерю. 
Ми почали слухати нашого вчителя фізики, і складати палатки. Здається, все було легко і зрозуміло. Але ми з Анею ніяк не могли розібратися з тими дугами, а то ж ще й тент натягнути треба. Юрій Сергійович побачив, що Віталік та Даня вже склали свою і сказав їм допомогти нам. Хлопці за декілька хвилин все зробили, а я лише фиркнула. 
— От і все!— сказав Даня і подивився на мене. — Нема нічого складного.
— Ми б і без вас впорались!— відповіла я.
— Хоч би дякую сказала!— буркнув Даня.
— Віталік, дякую тобі за допомогу.— сказала я і усміхнулася до нього.
— Та нема за що.— відповів хлопець і трохи засоромився.— Якщо потрібна буде допомога, то звертайтесь. 
Аня аж рот відкрила і подивилася на мене палаючими очима. Схоже, в неї з'явився план по зверненні уваги Віталіка до неї. 
Вчителі витягнули два газових пальники та почали варити якийсь суп. Через деякий час вечеря була вже готова, а ми, сильно закутавшись в куртки, почали їсти. На небі просто неймовірно світили зорі, і це було так круто. Нема мережі, ніхто тебе не турбує, є лише ти і природа. Внизу по стежці було джерело, в якому можна було помити посуд та почистити зуби чи вмити обличчя. Вода була дуже сильно холодною, але це не так вже і важливо. 
Я якраз нахилилася, щоб помити свою та Ані тарілку, як відчула за спиною чиюсь присутність.
— Кіро, я хочу з тобою поговорити!— почула голос Віталіка.
— Слухаю.— сказала я.
— Не тут. Давай відійдемо на декілька метрів. — тихо мовив хлопець.— Не хочу, щоб нас хтось підслухав.
— Гаразд.— відповіла я і помітно напряглася.
Ми пройшли декілька метрів і зайшли в якісь кущі ялівцю. Хлопець явно нервував і вагався в тому, чи розповідати мені.
— Віталіку, щось сталося?— стурбовано спитала я.
— Сталося.— сказав хлопець і важко видихнув.— Це я тобі ставив на парту квіти і писав ті записки.
— Чекай, що?!— здивувалась я і нахмурила брови. 
— Знаю, може ти не відповіси мені взаємністю, але я вже давно закохався в тебе.— зізнався Віталік, а я стояла в шоці.
— Це якась гра, яку придумав Даня? Бо я не розумію, чому ти це говориш мені та ще й зараз!
— До чого тут взагалі Даня? Це все я! Пам'ятаєш минулого року на День святого Миколая в тебе на парті був ведмедик? А на Валентина букет твоїх улюблених червоних троянд? А на день народження твої улюблені цукерки? Це все я!— говорив Віталік, а я здивовано витріщалася на нього.
Це не може бути правдою! А Аня? Що буде, коли вона дізнається, що Віталік в мене закоханий? Та вона зненавидить мене! Господи, ще одна проблема на мою голову!