Розділ 5

— Віталіку, ти жартуєш, правда?— роздратовано спитала я.
— Ні, я цілком серйозно. — відповів хлопець.
— Чому ти тоді мені раніше не зізнався, а просто зараз?
— Тому що з'явився Даня і я бачу, що він тобі небайдужий. 
— Чекай, що?!— майже кричала я.— Ти думав, що коли зізнаєшся мені, то щось зміниться? 
— Ти завжди так раділа, коли бачила ті троянди. Я думав, що ти гідно оціниш мої старання. — розчаровано сказав Віталік.
— Мені було дуже приємно, справді.— мовила я і подивилася на нього.— Просто я не можу відповісти тобі взаємністю. 
— Розумію, але я буду робити все, щоб ти змінила свою думку.— серйозно сказав хлопець. 
— Вибач.— відповіла я і натягнуто усміхнулася.— Може тобі варто подивитися на когось з інших дівчат? Я впевнена, що є хтось, кому ти подобаєшся.
— Це ти на Аню натякаєш?— спитав Віталік.— Я знаю, що вона бігає за мною, але ж я в тебе закоханий. Якщо твоя найбільша перешкода в наших стосунках — це Аня, то я можу поговорити з нею.
— Вона тут ні до чого. Навіть не думай розказувати їй про це!— відповіла я і пішла геть від нього. 
І чому саме зараз він вирішив зруйнувати мій настрій? Надіюсь, що ця дурна закоханість в нього мине і він забуде про це, як про страшний сон. Я повернулася до нашого намету і поставила тарілки в рюкзак. Всі вже зібралися біля вогнища, а Юрій Сергійович витягнув гітару. Навіть не здогадувалася, що він так гарно співає. Ми грілися біля вогню і підспівували нашому вчителю. Я стала між Анею та Юлею і усміхнулася. Все ж таки природа— це щось неймовірне.
— Чого ти так довго була?— спитала у мене Аня.
— Просто черга була.— збрехала я.
— Нам сьогодні треба зробити так, щоб Віталік залишився зі мною. — прошепотіла вона мені. — Я хочу зізнатися йому в своїх почуттях.
— Що?!— голосно крикнула я і всі подивилися на мене.— Вибачте.
— Чого ти кричиш?— здивувалася Аня.
— Я тут подумала, що може не варто.— намагалася відмовити її я.
— Чому?— розгублено спитала подруга.
— А якщо він не відповість тобі взаємністю?— прошепотіла я.
— Кіро, ти ж моя подруга! Ти маєш мене підтримувати.— ображено сказала Аня.
— Я просто не хочу, щоб тобі потім було боляче.
Дівчина нічого не відповіла, лише ображено відвела погляд. Ми ще трішки погрілися біля вогню, а тоді Олена Вікторівна сказала всім йти спати. Я пішла до себе в намет і залізла в тепленький спальний мішок. Ані ще не було і я вже почала сильно хвилюватися. Той Віталік повністю зруйнував моє і так неспокійне життя. Надіюсь, що він не зізнається їй в своїх почуттях до мене.
Згодом подруга все ж повернулася. Вона нервово залізла в свій спальник і розплакалась.
— Аню, ти чого?— схвильовано спитала я.
— Він сказав, що закоханий в іншу.— крізь гучні ридання промовила дівчина. 
— Віталік сказав хто ця дівчина?— спитала я і помітно напружилась.
— Не сказав.— відповіла Аня, а я з полегшенням видихнула.— Чого я тебе не послухала?
— Значить, він тебе не вартий, чуєш?—заговорила я і взяла її за руку.— Аню, ти красива, розумна і просто неймовірна дівчина. Повір, твоє ще все попереду. 
— Але чому мені тоді так боляче?
— Так буває, що ми закохуємось в тих, хто нас зовсім не цінує. 
— Але ж я думала, що теж йому подобаюсь!
— Аню, ти ж знаєш, що біля тебе є люди, які справді тебе люблять! Не треба страждати через якогось Віталіка. Та в тебе ще їх море буде! 
— Дякую.— сказала Аня і усміхнулася.— Я рада, що ти моя подруга.
Мені аж серце розривалося від усвідомлення того, що моя подруга страждає. В деякій мірі, це все відбувається через мене, але хіба ж я винна в тому, що Віталік закохався в мене? Через деякий час Аня вже заснула, а я просто лежала з відкритими очима і не могла зібратися з думками. Це все якось дуже сильно мене заплутало. 
Наступного ранку ми поснідали гречкою і зібралися підніматися на Говерлу. Ми піднялися знову на головний хребет і довгих чотири години підіймалися на найвищу вершину України. Вид з Говерли був просто неймовірним. Тут можна було помітити, як простягається головний хребет, а також інші. Серед них були такі, на яких ще досі поширене полонинське господарство. Ми зробили багато фото і селфі. Вітер на самій вершині дуже сильний, такий, що аж голову зриває. Проте, відчуття просто неймовірні. Згодом ми почали спускатися «синім» маршрутом, а це було досить складно. Великі брилові каміння, які були досить слизькими від дощу, повністю складали стежку нашого спуску. Людей було так багато, що я аж дивувалася. Навіть підіймалися батьки з малесенькими дітьми. Один маленький хлопчик помахав мені своєю ручкою, а я так задивилася на нього, що зачепила ногою за невеликий камінь і впала. 
— Ай!— скрикнула я, коли відчула різкий біль в нозі. 
— Обережно!— сказав Даня, бо йшов одразу ж за мною.— Щось болить?
— Здається, ногу підвернула.— сказала я і відчула на очах сльози. 
— Піднятися можеш?— спитав хлопець.
— Спробую.— схлипуючи сказала я.
Даня подав мені руку і я повільно піднялася. Біля нас вже зібралися всі однокласники і спостерігали за цією ситуацією. 
— Кіро, ти в порядку?— спитала у мене Олена Вікторівна.
— Так. Просто ногу підвернула. — відповіла я.
— Йти можеш?— спитала вчителька.
— Напевно. 
— Діти, треба бути дуже обережними. Дивіться під ноги і акуратно ставайте на каміння. Обов'язково перевіряйте чи вони не рухаються,зрозуміли?— заговорила до всіх Олена Вікторівна.— Кіро, ти можеш помалу йти ззаду. В кінці колони йде Юрій Сергійович, тож ти можеш іти з ним. Даню, ти сьогодні відповідаєш за Кіру. 
— Олено Вікторівно, я не хочу йти в самому кінці!— обурився Даня. 
— Ну і не треба!— огризнулась я, ледь стримуючи сльози.— Я сама піду!
— Я можу піти з Кірою.— почула я голос Віталіка і лише закотила очі. 
Аня здивовано подивилася на нього і на мене, а я лише знизала плечима. Схоже, Віталік буде ще тою проблемою на мою голову.
— Значить так, — заговорила вчителька,— ми всі йдемо, так, як і йшли. Даня допогає Кірі і вони йдуть в кінці колони. Все, це не обговорюється!
Віталік щось пробубнів собі під ніс, а потім пройшов повз мене. Я попробувала встати на ногу і біль вже була не такою різкою. Даня невдоволено дивився на мене, а я лише відвернулась від нього. Можна подумати, що мені дуже хочеться йти з ним?
— О, в мене з'явилася компанія!— радісно сказав Юрій Сергійович.
— Ага. Кіра ногу підвернула, тож ми тепер йдемо з вами.— відповів йому Данило.
— Молодець, що не залишив дівчину і вирішив допомогти!
— Його змусили.— буркнула я. 
— Пішли, красуне, а то так до вечора не дійдемо.— сказав Юрій Сергійович. 
Я легенько ставала на ту ногу, але це не було так просто, як я думала. Моє повільне сходження займало досить багато часу, тож не дивно, що Даня лише невдоволено фиркав. Він тримав мене за руку і допомагав на важких спусках. На щастя, йти залишилось не дуже довго і ми нарешті зайшли в лісову місцевість. 
— Ми вже добряче відстали.— зауважив Юрій Сергійович.
— Я не можу йти швидше.— мовила я, зціпивши зуби від болю.
Даня став наперед мене і обернувся спиною.
— Застрибуй!— сказав він.
— Ти збираєшся нести мене на плечах?— здивувалася я.
— Саме так, тому давай швидше.— роздратовано відповів Даня. 
Я вирішила не втрачати такого шансу і легенько застрибнула йому на спину. Мені не було страшно, що ми можемо впасти вдвох, бо Даня досить міцно мене тримав під колінами. Від усвідомлення того, що Даня несе мене на своїх плечах, я не змогла стримати усмішки. Він швидко спускався, а я почала хвилюватися чи йому не важко. Все ж таки останнім часом я їла багато солодкого, може і набрала декілька кілограмів. 
— Не можу повірити, що ти несеш мене на своїх плечах.— прошепотіла я йому на вухо.
— Довго не радій, бо цього більше не повториться.— відповів хлопець.
— Ну це ми ще побачимо.— сказала я і усміхнулася.
— Хоч би подякувала за те, що я тобі допомагаю.— буркнув Даня.
— Дякую.— швидко сказала я.
— Краще б Віталік тебе ніс. Він би точно був цьому радий.— заговорив хлопець, а я помітно напружилась.
— Ти щось знаєш?— спитала я йому на вухо, щоб вчитель не чув.
— Те, що ти йому подобаєшся?— перепитав Даня, а я здивовано подивилася на нього.
— І давно ти про це знаєш?
— Вчора він мені зізнався, коли захотів тобі відкрити свої почуття. До речі, відповіла взаємністю?— спитав хлопець і якось дивно посміхнувся.
— А він тобі не сказав?
— Ні, Кіро. Він не говорив зі мною про це після вашої розмови. Ну а я і не питав.— байдуже відповів Даня. 
— Якщо тобі так нецікаво, то я і не буду тобі зізнаватися. — буркнула я.
— Ну і не треба. І так знаю, що він тобі не подобається.
— З чого ти взяв, що він мені не подобається?— голосно спитала я, а Юрій Сергійович одразу ж подивився на мене. 
— Ну це ж очевидно.— просто відповів Даня і пішов далі. 
Коли ми вже спустилися на спортивну базу «Заросляк», то я відразу помітила наших однокласників. Я помахала своєю рукою Ані і посміхнулася до Ангеліна, коли вона помітила, що Даня несе мене. Він не дуже обережно поставив мене на землю, а потім просто відійшов. 
— Ого!— заговорила біля мене Юля.— Чого це він тебе на плечах ніс?
— Напевно тому, що мені було складно йти. — відповіла я.
Через деякий час ми всі зібралися і поїхали на станцію, де зупиняються потяги. Всю поїздку додому ми ділилися враженнями, а потім просто заснули. Вже на вокзалі нас знову всіх перерахували і ми почали розходитися. Я попрощалася з Анею і стала чекати на батька, який повинен був мене забрати. Нарешті він приїхав і допоміг мені з моїм наплечником. Він сказав, що сьогодні ввечері в нас будуть гості і це буде сюрприз для мене. Я навіть подумала, що ,можливо, вони з мамою помирилися нарешті. 
Для такого радісного моменту я ще забігла в магазин і купила торт. Одягнувшись в сіру спідницю та блакитний светр, я почала схвильовано розкладати вечерю на стіл. Яка ж я рада, що мої батьки знову будуть разом! 
Я почула дзвінок в двері та з радістю побігла їх відчиняти. Та коли я подивилася на жінку, що стояла на порозі, моя усмішка одразу ж впала. 
— Кіро, доброго вечора!— привіталась жінка.
Я оглянула її з ніг до голови і помітила, що вона зовсім не проста. Руде волосся, скручене в тугий пучок, красивий костюм та легкий осінній плащ. Очі такі зелені-зелені, а на губах червона помада. 
— Вибачте, а ви хто?— різко спитала я.
— Наречена твого тата.— з усмішкою заявила ця жінка, а я аж відкрила рот від здивування.