Їжачок і запальничка

В одному місті був великий парк. Його доріжками вдень гуляли мами з дітками. На зелених галявинах влаштовувалися пікніки. В затінку під величезними деревами любили відпочивати бабусі та дідусі. Але люди були лише гостями в парку. Маленькі звірята, птахи та риби в озері - ось хто був мешканцями цієї місцини.

У гнізді на верхівці дуба жив Сивий Ворон. В просторому дуплі на тополі оселилася родина білок. В норі під старим пеньком, мешкав клан мишей.

Щодня в парк зліталися зграї голубів і горобців. Люди підкормлювали їх крихтами хлібу та зерном. Полювати на птахів любила Дика Киця, що жила під старою бесідкою. Вона не їла пернатих, але їй подобалося полохати їх, вискакуючи зі схованки з гучним мявом.

Одного разу в парку відпочивала велика компанія людей. Вони влаштували веселе свято, а коли пішли додому, залишили після себе купи сміття та недоїдків в пластиковому посуді. Запах їжі привабив звірів і птахів.

- Не об’їдайтеся горішками, - казала Мама Білка своїм дітям. - Вони солоні, у вас можуть заболіти животики!

- Тягніть батон в нору! - Командувала Мишка-Вождь побратимам. - Не залишимо ані крихти горобцям!

- Правильно, не треба цих дармоїдів балувати, - погоджувалася Киця, відкусючи шматочок від смаженої сосиски.

Поки звірі були зайняті їжею, з під куща вибрався Колючий Їжак. Вдень він спав і прокинувся лише попід вечір. Коли він прийшов на галявину, то майже нічого смачного на ній не лишилося. Їжак порився в купі паперових серветок, заглянув у порожній пластиковий стаканчик, спробував на зуб шматок заляпаного кетчупом картону. Раптом, він побачив якусь блискучу штуку на землі. Він взяв її в лапки (а варто відмітити, що лапки в їжачків дуже вправні, майже як руки у людей), покрутив і так і сяк, щось нажав, щось клацнув, і раптом на кінці дивної штуки спалахнув маленький вогник! 

- Дивіться сюди, звірі! - Голосно вигукнув Колючий Їжак, піднімаючи дивну штуку над головою.

Полум'я освітило галявину. Звіри замовкли, залишили свої справи та заворожено дивилися на нього.

- Я здобув вогонь! - Продовжував Їжак. - Тепер ми, як люди, можемо жити безтурботно. Будемо готувати смачну гарячу їжу. Нам більше не треба боятися темряви. Висвітлимо ніч смолоскипами! Взимку нам не доведеться мерзнути. Ми зігріємо свої домівки багаттям! Потім ми захопимо людські міста й змусимо двуногих служити нам! А потім… Ой!

Їжачок хотів сказати ще щось, але запальничка в його лапках (а це була саме вона) розігрілася від вогню й обпекла маленькі пальчики. Він впустив її прямо на купу паперових серветок, які відразу яскраво спалахнули. Від них зайнялася суха трава на галявині. Звірі, що стояли занадто близько, з жахом відсахнулися.

Тато Білка кинувся рятувати свою сім'ю, але в нього загорівся його великий пухнастий хвіст! Від страху та болю він геть втратив розум, почав бігати кругами, підпалюючи собою картонні коробки від піци, великі пластикові пакети з магазину, гілки кущів і опале листя.

Інші звірі страшно перелякалися, кинулися хто куди, але в диму не могли швидко зорієнтуватися й поки тікали теж сильно попеклися. 

Тато Білка загинув би, але Дика Киця збила його з ніг та почала качати в піску, гасячи таким чином полум'я. Їй вдалося, але замість пишного рудого хвоста залишився лише жалюгідний чорний обрубок.

А тим часом пожежа розгорілася. Вже палали не лише трава й кущі. Кілька дерев також зайнялося.

- Тікайте! Рятуйтесь! - Хрипло кричав Сивий Ворон, відлітаючи до свого дубу. Звірят не доводилося довго вмовляти. Вони бігли стрімголов подалі від вогню.

Так би й згорів красивий великий парк, але на щастя відблиски пожежі побачили перехожі. Вони викликали пожежників, які приїхали до парку на великій червоній машині, розкрутили довгі шланги та вправно загасили полум'я.

Звірі були дуже раді, що лихо вдалось зупинити, що вони залишилися живі, хоч і попечені, а їх домівки вціліли. З часом опіки на шкурках загоїлись. У Тата Білки відросло нове хутро на хвісті. Хоч він був вже не таким красивим і пухнастим, але Мама Білка була дуже рада, що її чоловік не загинув. Дику Кицю забрав до себе один з пожежників і з того часу вона стала Кицею Домашньою.

На Колючого Їжачка всі довго ображалися й не хотіли з ним товаришувати. Щоб звірі його пробачили, Їжаку довелося пообіцяти, що він ніколи-ніколи-ніколи не буде бавитися з вогнем. Він звісно пообіцяв. Але мріяти про гарячі страви, теплу оселю та людей, що служать йому як королю, так і не полишив.