Розділ 6

  Після офіційного знайомства і застілля з сім’єю Кальярі у їх красивому величезному домі, всі порозходилися по затишному подвір’ї. Мати Мікаели скористалася моментом, доки поблизу не було сватів і жениха. Шепнула доньці:

−  Молодчина. Чесно кажучи, я боялася, що ти все зіпсуєш своїм довгим язиком, або ще якимись кониками. А ти сьогодні така хороша дівчинка, як ніколи. Чесно, аж дивно. Не впізнаю тебе. Але... Все до кращого. Дякую, моя дорогенька. Я рада, що ти нарешті зрозуміла, що так буде краще і перестала бунтуватися. Вийдеш за нього, розгребемо свої проблеми, а там... Видно буде. Може тобі й сподобається бути сеньйорою Кальярі. У-м? Що скажеш? — хитро підморгнула.

  Соломія лиш коротко кивнула:

−  Угу, може. Побачимо, — і пішла подалі. Боялася продовжувати розмову з матір’ю, аби та нічого не запідозрила. Як могла, старалася менше з нею контактувати. Це не викликало в матері здивування, бо у них з Мікою не надто теплі стосунки, як виявилося.

   «Розгребемо свої проблеми», цікаво, що б це означало? Швидше за все, фінансові ті проблеми. Що ж іще? От зарази... Хоч ще зовсім мало знайома з сім’єю Кальярі, все одно стало шкода їх. Особливо Давіде. Він такий замріяний, щасливий, що матиме красуню, таку милу дівчинку за дружину. Дивиться так,  наче вже давно закоханий. Ох... І батьки його теж, ніби непогані люди. Тепло прийняли майбутню невістку. Хоча, хтозна, може все не так очевидно? Можливо, цей красунчик — звичайний ловелас, який і не заслуговує на краще? Важко сказати, коли знаєш людину всього кілька годин.

   Але... Якби не було, з кожною хвилиною роздумів над ситуацією, у яку потрапила Соломія все більше шкодувала, що не змогла тоді знайти іншого виходу, щоб не піддатися на шантаж мажорки. Жах... Ніколи ще не відчувала себе такою паскудною людиною, як тепер. Але… Пізно щось змінити. Доведеться якось потерпіти ті кілька днів, як обіцяла Мікаелі.

   Дівчина пішла, куди дивилися очі, аби подалі від «своєї» матері. На терасі, на великій плетеній лавці, встеленій м’якими подушками побачила рідну сестру Давіде по батькові, Донателлу. Повна, як купиця сіна молода жінка «розпливлася» майже на цілий той диван. Саме розпечатувала морозиво. Чимале відеречко. Взялася черпати його ложечкою і запихати за круглі щоки. Соломія мимоволі посміхнулася, дивлячись на неї. Жінка мала такий задоволений вигляд, наче їй дісталося останнє на цій планеті і найсмачніше морозиво. Зосереджено відправляла до рота ложечку за ложечкою, облизувалася, як дитя. Аж смішно.

    Дуже захотілося перекинутися з Донателлою кількома словами, пожартувати якось. Ет... Ледве встигла стримати себе, щоб не видати свої знання італійської. Геть забула на той момент, що ж Міка не може так розмовляти. Ох... Довелося прикусити язика. Лиш широко всміхнулася товстенькій і по-українськи запитала, чи можна біля неї сісти. Тобто, на кріслі біля неї, бо на дивані вже не залишилося місця. Жінка радо дозволила. Явно була у гарному настрої.

   Але, не вийшло Соломії довго там посидіти. За хвильку прийшов Давіде. 

−  Ти тут? Досить сидіти, ходімо зі мною. Я обіцяв показати тобі басейн. Хочеш? — грайливо заговорив. З передчуттям чогось дуже приємного, аж примружив очі. Посміхнувся так загадково. Дівчина вмить залилася рум’янцем.

−  Так... Показуй, — нічого іншого не залишалося, як погодитися.

− Пішли, — взяв Соломію за руку і підняв з крісла. — Смачного, пушинко, — озирнувшись, кинув своїй сестрі італійською. Хихикнув. Та надула губки і сказала:

−  Йди вже, не треба так на мене дивитися.

  Протягом цього вечора Соля помітила, попри те, що вона старша, Давіде ставиться до Донателли, як до дитини. Милої, але капризної, безпомічної. І зараз вона мала саме такий вигляд.

   За ручку повів наречену на простору, закриту від сторонніх очей невисоким парканом і густими деревами задню частину подвір’я. А там дівчина побачила великий басейн з красивою бірюзовою водичкою. Біля нього кілька лежаків,  столик і кругле місце для барбекю. Дуже незвичний дизайн. Вражаюче красивий.

   Світлий, триповерховий дім сім’ї Кальярі стоїть на невеликому пагорбі. Також на тому підвищенні гарно оформлена частина подвір’я. Зелений газончик, деревця, декоративні кущики, бруковані доріжки. По боках той пагорб оббудований невисокою стіною з кам’яних блоків, яка придає акуратності і завершеного вигляду тій частині маєтку і розділяє її з тією, котра внизу. Власне чималий басейн, який формою нагадує гітару, простягається майже від самого дому аж до краю пагорба. А далі вода спадає додолу у ще один невеликий басейн у формі дуги, яка огинає ту «гітару».

   Зі щирим захватом промовила:

−  Тут дуже красиво. Просто неймовірно. Я просто очам не вірю, − замилувалася. Соломія дійсно ніколи ще не бачила такої розкоші.

−  Так? То я радий, що тобі подобається. Поплаваємо? — з вогниками в очах запитав хлопець. Уважно поглянув на гостю, хотів побачити її реакцію.

−  А, якщо я відмовлюся, що ти скажеш? — грайливо відказала Соломія, ледве опанувавши хвилювання.

−  Силою тебе потягну у воду, — не думаючи, відповів. Засміявся.

−  Не вірю, ти не можеш, — скривилася, з удаваною сердитістю взяла руки в боки.

− Чого це? Хочеш переконатися? — хлопець підійшов ближче, Соломія засміялася, вже не така впевнена.