Розділ 10

   Недовго їхали вузькими дорогами вздовж невеликих, мальовничих сіл і полів. Соломія, як заворожена з задоволенням роздивлялася усе довкола. Така краса.

    На окраїні якогось милого і явно старого містечка Соломія побачила не дуже великий, але симпатичний будинок біля озера. Коло входу привітна тераса заставлена столиками і кріслами. Майже усі місця зайняті. Відвідувачі жваво гомоніли.

   Дівчину трохи здивував контраст, який одразу кидався в очі. На фоні досить скромного, трохи старомодного приміщення  ресторану дорогі, новенькі авто гостей виблискували на передвечірньому сонечку, як самоцвіти. Давіде зупинив своє поряд із ними. Помітив, що Соломія трохи розгублено дивиться.

−  Ти не бійся, ресторан класний. Просто... Тут не дуже придають значення зовнішньому вигляду. Головне атмосфера і кухня.

−  Добре... — всміхнулася. Повиходили з машини, хлопець взяв наречену за руку. По дорозі розповів:

−  Це особливе місце. Тут вже дуже багато років збираються місцеві і деколи приїжджі, щоб гарно провести вечір з друзями, чи родиною.

−  Правда? І на побачення сюди запрошують? — запитала. Давіде широко всміхнувся:

−  О! Ще й як. Мій батько привіз сюди мою маму на перше побачення. До того вони мило спілкувалися, але, не зустрічалися. Кожен боявся, що нічого не вийде, що його відкинуть. Бо ж в обох вже був певний досвід. А той вечір у цьому ресторані все змінив.

−  Як цікаво... — з живим інтересом відказала Соля. — А розкажеш ще про них?  Здається, у вас дійсно гарна сім’я, так?

−  Ну-у... Мабуть. Дивлячись, з ким порівнювати. Якщо битися лиш зрідка, а сваритися тільки по вихідних — хороша сім’я, тоді ми така.

−  Що?! — дівчина насупилася, глянула з під лоба.

−  Жартую, — засміявся. — Ми не б’ємося. І не сваримося. Тобто... Ну майже, — кумедно підморгнув.

−  От же! Нащо мене лякаєш?! — легенько стукнула хлопця по плечу.

−  Хотів побачити твою реакцію. Не бійся, моя белла. Ніхто тебе не образить. Чесно, — одним ривком обійняв дівчину за плечі, коротко цьомкнув у скроню. Соломія підняла на нього погляд. Мило посміхнулася.

−  Правда?

−  Так. Не переживай. Ми деколи кричимо, але... Це не страшно. Швидко знову миримося і все нормально. Так якось... Виходить. Звикнеш.

−  Зрозуміло... Італіано веро, так?

−  Ага, — засміялися.

   Всередині невеликого ресторану було досить просто все оформлено, жодної розкоші, але... З перших хвилин відчувалася справді приємна атмосфера. Затишок, як вдома. М’яке, приглушене освітлення. Ненав’язлива музика, щось подібне до джазу, але трохи з італійськими мотивами. Передзвін веселих голосів відвідувачів, дуже смачні запахи.

   Посідали за столом біля вікна на м’яких диванчиках. До них одразу підійшла привітна офіціантка. Звернулася по імені і дуже тепло. Явно не перший день знайома. Давіде запропонував нареченій самій обрати, що вона їстиме на вечерю. Собі замовив традиційний какчуко, суп з морепродуктів. А на десерт будіно ді рісо. Щось схоже на рисовий пудинг, але у вигляді кексів.

−  Ні... Я таке не хочу, — скривилася Соломія, побачивши, що принесли. Здавалося, ті мідії, кальмари, раки і подібна живність ще й досі ворушаться в тарілці. Б-р-р... Навіть запашний часниковий хліб не рятував ту страву в очах дівчини.

−  Ха-ха-ха, ти не звикла до такого, правда? — засміявся Давіде, побачивши її реакцію.

−  Угу...

−  То візьми собі щось простіше. Ну, не знаю... Піцу, різото, чи салат якийсь.

−  Добре.

   Скоса поглядала, як наречений їсть тих «слизьких, але поживних», витягаючи з мушель і панцирів. Аж апетит почав зникати. Врешті обрала салат з помідорами, копченим сиром, оливками і телятиною. До нього запашні грінки з оливковою олією і часничком. А на десерт той же Будіно ді рісо. І не пошкодувала.

   Молоді люди дуже мило балакали, жартували. Смачно їли. Все було чудово, доки Соломія не встала, щоб сходити в туалет. Як тільки зробила крок від столу, несподівано на неї налетіла офіціантка з повною тацею напоїв. Якісь коктейлі, різні соки.

− А-а-а-х!!! — Соля розгублено скрикнула, коли на її світлу блузку і класичні шортики полилися рідини всіх кольорів веселки з різними смаками, а під ноги попадали склянки. Брязкіт скла і пластику різко перебив тиху музику. Всі гості ресторану озирнулися на гучний звук падіння посуду. Кошмар!

   Офіціантка перелякано стала, як перед розстрілом. Почала ламаною італійською белькотіти вибачення і все, що знала. Здається, якась румунка.

   Давіде різко піднявся з крісла. Підійшов.

   Соломія ледве не спалилася, вимовивши одну фразу італійською. Щось на зразок «Нічого страшного». Але озирнулася на нареченого і замовкла. Згадала, що Міка так не може.

   Винуватиця далі зі сльозами вибачалася, не знала бідолаха, що вже робити. Вхопила зі столу серветки, дала Соломії. Дівчина взяла, почала витиратися. Спокійно сказала українською:

−  От халепа... Треба ж таке...

   Давіде підійшов, строго сказав працівниці, аби була надалі обережніша. Потім відправив, щоб ішла вже і прибрала все з підлоги, досить вибачатися. Уважно поглянув на свою дівчину.