Розділ 2

Йшов Віктор щоранку з дому в хорошому настрої. Так уже тривало на протязі кількох років. З того часу, як з їхньої сім’ї пішов батько. Ніби й подія не надто приємна, але не у цьому випадку. Полегшення відчулось буквально одразу. Невеликі гроші, які заробляла Анна, врешті йшли за призначенням, а не на алкоголь для чоловіка.

Віктор досить швидко почав підзаробляти. Брався за кожну можливість, лиш би не досікувались через вік. А закінчивши училище, одразу подався на роботу. І жити стало ще краще.

Та останніх кілька тижнів, Віктора обтяжували думки. Все почалось з розгонів студентського мітингу на Майдані. Відчуття справедливості не залишили його байдужим до цих подій. Та й виховання в патріотичному дусі та боротьбі за справедливість, якого його учили дідусі та бабусі, не пройшло намарно. Людей, які їхали в Київ, щоб висловити свою позицію, показати незадоволення владою і прийняттям нею неправильних рішень, ставало щоразу більше. А він, хоч і хотів зробити те ж саме, не міг покинути маму та сестру. Навіть через таку кількість років, Віктор боявся, що навідається батько. Він часто вештався неподалік в неадекватному стані. Що, якщо це трапиться у той час, коли його не буде? Та й навіть, якби вдалось обезпечити маму і Олю, чи вдасться відпроситись з роботи?

–На роботу йдеш? – вирвав Віктора з роздумів хрипкий прокурений голос.

Хлопець підняв очі. Перед ним стояв батько. На немитому скуйовдженому волоссі на бакир сиділа брудна шапка. На, тепер, сутулих плечах висіла порвана і полатана в кількох місцях дермантинова куртка. Такі ж пошарпані були штани і черевики. Обличчя вкривала неакуратна борода.

–А тобі чого? – нахмурився Віктор.

Він не злився на батька. Радше йому було шкода, що здоровий чоловік власноруч довів себе до такого стану. Після того, як його прогнали, Тарас подався до власних батьків. Але це мало що змінило. Коли він заходив у тривалі запої, то вештався мало не з усіма безхатьками і пияками міста. Так могло тривати по кілька тижнів. Опісля Тарас приплітався до батьків, де відходив, вимивався і відгодовувався. Як би його не шпетив батько і не погрожував прогнати, мати не наважувалась на такий крок. Все ж якою б не була дитина, а материнське серце болить.

–Нічого, – знизав плечами Тарас. – Хотів тебе побачити.

–Побачив? Тоді бувай, – Віктор поправив комір, занурив руки в кишені і пішов далі.

–Як матір? Як Оля? – кинув запитання навздогін батько.

Віктор зупинився. Він лише злегка повернув голову і відповів:

–З ними усе добре.

–Виросла, напевне, донечка?

–Росте.

–Побачити б її.

Хлопець рвучко обернувся.

–Не попадайся їй на очі! Чуєш!? – процідив він крізь зуби. – Вона ледве забула ті жахи, які ти влаштовував. Ще довго лякалась голосних вигуків. Тебе для неї не існує. Як і для нас усіх, зрештою.

–Ось так ти? – зітхнув Тарас. – Я ж твій батько.

–Невже? – емоційно розвів руками Віктор. – Ти аж тепер про це згадав? А, ще пам’ятаєш про це, коли потрібні гроші на випивку. Ти ж знаєш, що не дам. Йди додому. Бабуся з дідусем приведуть тебе до ладу. Досить волочитись.

–Тебе забув спитати, – фиркнув батько.

Син зітхнув, закрутив головою із сторони в сторону, і пішов геть. Але не встиг він пройти і кількох метрів, як відчув, що його руку хтось впіймав. Це був батько.

–На сто грам, – дивився на Віктора причумленими очами Тарас. – І я відчеплюсь. Піду додому. Обіцяю.

–Ні, – твердо відповів син. – Роби, що хочеш. Справа твоя.

–Дай гроші.

Це вже були нерви. У словах звучали явні нотки злості та погрози. Пальці міцніше стиснули руку Віктора.

–Відчепись. Востаннє попереджаю.

–А то що? Удариш? Оце сина виховав. Дай гроші!

Тарас рвонув за руку. Віктор відчув, як із зап’ястя злітає годинник. Його подарила хлопцеві сестра на минулий день народження. Він мріяв про такий і Оля старанно збирала гроші мало не цілий рік. І от тепер годинник ковзнув із руки і полетів на асфальт. Він гепнувся об тверду поверхню і скло всіяли дрібні тріщини.

–Ти що робиш!? – відштовхнув батька Віктор.

–Я ж попереджав, – закусив губу, залишками зубів, Тарас.

Хлопець закипів. Він штовхнув батька так, що той стрімголов полетів на присипану снігом обочину тротуару. Віктор миттю підстрибнув до нього. Одною рукою вхопив його за барки, іншою замахнувся для удару. Та в останню мить, Віктор зупинився, стримався, хоч йому це вартувало надзусиль. Хлопець підвівся, зітхнув, дивлячись на зляканого батька і підняв розбитий годинник.

–Коли ти вже врешті зникнеш з нашого життя? – сказав він і пішов геть.

На роботі, поруч з головним входом, зібрались мало не усі робочі цеху. Вони юрбились і щось жваво обговорювали. На зустріч Віктору вибіг Олег, друг ще із дитинства. Учились вони разом у школі, сиділи за одною партою. Потім доля звела їх в училищі. Сюди, на роботу, уже йшли разом. У невеликому містечку, з такою професією, не надто багато вакансій. Хоч більшість одногрупників поїхали за кордон, на заробітки, або знайшли роботу не за освітою.

–Запізнюєшся, – наблизився Олег.

Це був невисокого, навіть нижче середнього зросту, хлопець. Проте досить коренастий та широкоплечий. Його темні очі на смуглому обличчі, горіли хитрістю, хоч насправді він був досить простодушною та щирою людиною.

–Ай! Батька по дорозі зустрів. А тут, що відбувається?

–Шеф сказав усім зібратися, – знизав плечами Олег. – Щось хоче сказати. Хоч би заробітну плату не зрізав і не скорочував.

–Яке скорочення? До Нового Року мало що залишилось. Роботи хоч греблю гати. Щось інше, – потер підборіддя Віктор.

–Хлопці, увага! – вийшов з офісного приміщення високий опасистий чоловік, років п’ятдесяти. – Кілька слів, поки не приступили до роботи. Всі ви знаєте, що відбувається у нашій країні. Я, як директор підприємства, як щирий українець, як патріот своєї країни, також не можу залишитись осторонь. Сьогодні опівночі виїжджає автобус до Києва, на підтримку мітингувальників. Поїздка на три дні. Тоді дорога назад. Рейси будуть відправлятись стабільно, кожного разу коли назбирається відповідна кількість людей. Отже, бажаючі, заходьте у офіс і записуйтесь. Тільки одразу попереджую, що одночасно може поїхати не більше двадцяти відсотків робочих.