Розділ 4

Віктор сидів на долівці викладеній плиткою, обпираючись на стіну. Він кутався в ковдру, принесену кимось з небайдужих людей. Поруч, впершись на його плече, мирно посоплював Олег. Будинок профспілок був місцем де можна зігрітися, попити чи поїсти чогось теплого і навіть передрімати годинку-другу.

Товариші прийшли сюди під ранок. Піднесений та патріотичний настрій тримав у тонусі, але кожному потрібен відпочинок. А зважаючи на кількість людей, які перебували на Майдані, знайти підходяще місце для ночівлі було непросто. Зрештою організм виснажувався, а втома накопичувалась. Допомагав повному відновленню, хіба що хороший відпочинок. Віктор та Олег, останнього разу, не поїхали додому. З приїзду пройшов тиждень. І це відчувалось. Постійний недосип давався в знаки. Хоч і молодий організм робив свою справу. Якщо під ранок було найважче, то ближче обіду і навіть вечора, сили, немов би повертались. Додавали, не аби якого заряду, багатотисячні скандування гасел та закликів і виступи на сцені відомих людей. Особливо музикантів, які запалювали натовп.

Віктор відчув, як у кишені вібрує телефон. Він обережно піднявся, щоб не розбудити друга, спустився східцями і вийшов на вулицю. Обличчя обдало холодним повітрям. Майдан скидався на велетенський мурашник. Тисячі людей сновигали поміж безлічі наметів, з яких вгору тягнулись тонкі стовпи сизого диму. Сама атмосфера, лише один глибокий подих надавали сили, бадьорили краще, за міцну вранішню каву.

–Ало, – підніс телефон до вуха Віктор.

–Привіт, синочку, – почувся стурбований голос Анни. – Як ти там?

–Все гаразд, мамо.

–Ти хоч ісиш щось? Де спиш? Холодно ж он як.

–Не переймайтесь. Тут усього вдосталь. Усі люди об’єднались у спільній меті. Допомагають один одному, підтримують. Точно не пропаду. Тим паче, що Олег завжди поруч.

–Коли плануєш повернутись?

–Думаю наступним автобусом. Кажуть, що за декілька днів приїдуть з наших напрямків. Хтось тут залишиться, а ми додому.

–Це добре, – зітхнула Анна, – бо щось у мене серце не на місці.

–Батько приходив? – затурбувався Віктор.

–Ні. Не переймайся цим. Бачила його кілька разів у місті. Ледь ноги волочив, але жодного разу не підійшов. Тож можеш бути спокійним.

–Це добре. Як Оля?

–Скучає за тобою.

Хлопець усміхнувся, а погляд його став задумливим.

–Я також скучив за вами, – сказав він.

–Бережи себе, сину.

–Гаразд. Ви також. Люблю вас. Здзвонимось.

Віктор, ще якийсь час, стояв на тротуарі, перед Будинком профспілок, насолоджуючись ранковою тишею. Якщо, звісно, це можна було так назвати? Люди навкруги гомоніли, а зі сцени лунала музика. Але хлопець знав, що це тиша, в порівнянні з тим, що буде ближче до вечора.

–Ти був уже? – вирвав з роздумів Віктора Олег.

–Де?

–Записують у самооборону. Невже не чув?

–Ні.

–Тримай, – Олег простягнув одноразовий пластиковий стакан наповнений чорною кавою.

–Дякую. Дбаєш за мене, – усміхнувся Віктор, беручи гарячий напій.

–Хтось же мусить, – картинно звів очі вгору Олег.

–То, що на рахунок самооборони?

–Продовжують збирати охочих хлопців у десятки та сотні, щоб тренуватись протистояти «Беркуту». Тривожно якось навкруги. Поговорюють, що сьогодні, у Верховній Раді, прийматимуть якісь немислимі закони. Закручуватимуть гайки ще сильніше.

–Думаєш знову до сутичок дійде?

–Для чого ж іншого формувати самооборону?

–Так, – відсьорбнув кави Віктор, – ця влада просто так не відступить.

–Еге ж. Це не 2004 рік. Батько мені розповідав про Помаранчеву революцію. Тоді усе вирішилось мирно.

–Тоді Янукович не був президентом і не концентрував владу в своїх руках. Тепер усе інакше. Ще й Росія тисне.

–Що за держава така? – сплюнув Олег. – Усюди свого носа пхає.

–Тому що вважає, що має на це право. Їхня влада досі не може змиритись з тим, що Совок розвалився. Як за ним взагалі можна жалкувати? Тюрма народів. Нічого більше.

–Скажи це тітушкам.

–Про що ти? – хмикнув Віктор. – Це проплачені люди, які досі не вийшли з дев’яностих. Блатна романтика і гроші – усі їхні цінності.

–Але погодься, в Україні ще багато тих, хто сумує за СРСР.

–Немає про що й сперечатись. Не було б таких, то б і Росія не мала куди пхати своє поросяче рило. Тож доводиться, в першу чергу, боротися з внутрішнім ворогом.

–Не так страшні московські воші, як українські гниди, – допив каву Олег.

–Золоті слова Симона Петлюри. Актуальні були, майже, сотню років тому, актуальні й тепер, – Віктор зім’яв порожній стакан і викинув його в урну для сміття. – То що, ходімо запишимось?

Ближче до десятої ранку, хлопців вишикували у шеренги. В кожній по десять чоловік. На цей час уже усе було поділено. Призначили командувачів у десятках і сотників. Вочевидь, до цього готувались заздалегідь. Загони самооборони, Віктор бачив уже неодноразово. Помаранчеві шахтарські каски, фанерні щити, на зразок беркутівських і дерев’яні кийки вирізняли їх з-поміж інших. Найспритніші уже встигли обжитись дечим з обмундирування силовиків.

–Хлопці! – почав розмову кремезний високий мужчина, років сорока, у камуфльованій формі. – Моє ім’я Тарас Тополенко. Колись майор миліції. Мене призначили сотником. Це не жарти і не ігри. Всі ви прості люди, які зголосились до лав самооборони. Це не армія, але порядку маємо дотримуватись. Щоб протистояти силовикам, мусимо вчитись обороняти себе. Ось щити, та кийки, – вказав він на купу фанери і дерева, а тоді перевів погляд на каски. – А це захист для голови. Візьміть по одному комплекту кожен.

А далі були тренування. Сотник Тополенко виявився хорошим учителем. На перший погляд, нічого важкого у тому, щоб тримати попереду себе щит, чи махати кийком, не було. Та все ж правильно тримати стрій, не розтягуватись, не розпорошуватись, стояти пліч опліч, виявилось не таким простим завданням.

Хлопців поділили на два загони. Одні відігравали роль силовиків, інші протестуючих. Потім навпаки. Спочатку, відпрацьовували захист при штурмі, при закиданні камінням, що нагадувало древньоримську черепаху. Опісля, переходили у наступ з поступовим витісненням противника за межі заданого периметра.