Розділ 5

Прокидатись зовсім не хотілось. Сонце сховалось за важкими хмарами, здавалось так далеко, що й не визирне зовсім. Похмура погода спонукала до довгого лежання у теплому ліжку і кутатання в теплому пледі з чашкою запашної кави. Але на навчання потрібно ставати.

Вікторія потягнулась до смартфона, який лежав на приліжковій тумбі і дзеленчав уже п’ятий раз. Дівчина глянула на екран, змахнула значок, скидаючи будильник, і ліниво сповзла на підлогу. Вона занурила руки у чорне волосся, яке покуйвдилось і переплуталось після нічного сну.

–Вставай, сплюшко, – сказала сама до себе.

Після процедур у ванній, вона оділа навушники і підтанцьовуючи, спустилась на кухню. Її сніданком був стакан фруктового йогурта. Вона обожнювала цей напиток, особливо з полуничним смаком.

–Доброго ранку, доню, – зайшла Людмила.

–Привіт, мамо, – усміхнулася Вікторія. – Татко уже поїхав?

–Так, – кивнула жінка.

–Добре. Не потрібно буде вислуховувати нових повчан.

–Дарма ти так, сонечко. Він переймається. Тим паче краще за тебе розуміє, що зараз відбувається в державі.

–Ми уже вчора, ввечері, це обговорили. У мене є своє бачення ситуації. На цьому крапка. Все, – дівчина глянула на наручний годинник, – мені пора. Па-па.

Вікторія поцілувала маму в щоку і вийшла в коридор. Але за мить повернулась.

–А де ключі від моєї автівки? – здивовано запитала дівчина.

–Батько забрав і сказав, що найближчі кілька днів тебе возитиме Антон. Одразу й наглядатиме за тобою. І ще – більше ніякого Майдану.

–Ти жартуєш? Я ж не полонянка якась.

–Так буде краще, – підійшла Людмила і поклала руку донці на передпліччя.

–Для кого? Для тебе може й так, – дівчина відсахнулось. – А я самостійно хочу вирішувати, що для мене на краще.

–Не роби дурниць. Ти на останньому курсі. Пів року залишилось довчитися.

Вікторія розчаровано закрутила головою. Вона важко зітхнула.

–Знаєте, що я мрію цією освітою. Батько ж, звичайно, захоче, щоб я стала суддею. Пішла його слідами. Верховний суд, або Конституційний, або хоча б районний. Та мушу розчарувати вас обох. Я обрала свій шлях. Стану прокурором, щоб садити усіх покидьків, які наживаються і обманюють людей.

–Ти ніби й уже досить доросла, щоб зрозуміти – систему не зламати. Не можна йти проти неї, тому що вона знищить тебе. Краще влитись у неї і жити в достатку.

–Так легше, – погодилась дівчина, – але чи правильно?

–Яка різниця? Правильно, неправильно. За моральними принципами чи ні. Це немає ніякого значення. Зате ти, твій майбутній чоловік і діти матимете усе, чого забажаєте.

–У цьому і вся біда нашої країни, – закипіла Вікторія. – Кожен лише й думає, як за рахунок інших набити кишені. Уже й пхати немає куди, та все одно трамбують.

–Ти чому жалієшся? Ти ж живеш за такі кошти, проти яких виступаєш.

–Натякаєш на подвійні стандарти? – фиркнула дівчина. – Може ти і права. Але я використаю їх, щоб в майбутньому позбавити якомога більше негідників нечесного заробітку, відповісти за свої діяння.

–Ти не зможеш ось так просто змінити систему. Це всього лиш слова, – Людмила дивилась на доньку благальним поглядом.

–Це буде зовсім непросто. І на це підуть роки, а може і десятки років. Те, що вибудовувались більше вісімдесяти років, з дня заснування Радянського Союзу, не можна змінити миттєво. Але ми вже це робимо, ми вже міняємо нашу державу. Все. Мені час.

Вікторія накинула кашемірове пальто і вийшла з хати. На вулиці стояв чорний «Porsche cayenne», а поруч з ним два здоровенних чоловіка з квадратними щелепами одіті у темний одяг.

–То вас ще й двоє? – невдоволено кинула дівчина сідаючи на заднє сидіння автівки. – Не могли одіти чогось такого, щоб на людей бути схожими?

Здоровані не відповіли. Один сів за кермо, інший поруч з Вікторією. Жоден не вимовив ані слова.

Біля університету автомобіль зупинився. Дівчина вийшла на вулицю і попрямувала до навчального закладу. Один із здоровил пішов за нею.

–Ти жартуєш? – обернулась дівчина. – Слідом збираєшся ходити?

Той мовчав.

–Здуріти можна. У двадцять першому столітті така дичина.

Перед входом в аудиторію, Вікторію зустріла подруга. Настя спочатку привітно усміхнулась, а тоді здивовано перевела погляд на тілоохоронця.

–Тільки не говори, що цей амбал з тобою, – сказала вона.

–Таточко переймаються за мене, – завернула артистично очами Вікторія, а тоді перевела погляд на здорованя. – Сядеш поруч зі мною на парі?

Той, як і звичайно, мовчав.

–Щастить же тобі, – звела одну брову Настя.

–І не говори.

Особистий охоронець не відходив від Вікторії ні на крок. Хіба, коли дівчина зайшла в аудиторію. Спершу вона підколювала здорованя, але зрештою, коли зрозуміла, що не виведе його із себе, сама закипіла. До всього ще й мало не кожен студент чи студентка мала провести їх здивованим поглядом. Рятувала хіба що подруга, яка усе переводила в жарт.

Коли ж пари закінчились, Вікторія та Настя легко збігли східцями і пішли в протилежну сторону від автівки. Попити кави після пар, зі смачним тістечком, чи десертом у невеликій кав’ярні, поруч з університетом, було хорошою традицією для подруг. Тому вони, як звичайно, прямували до улюбленої місцини. Дівчата навіть звикли до того, що хтось постійно вештається слідом. Але раптом, перед ними виник другий здоровань, перегородивши шлях.

–Нічого собі, – засміялась Настя і глянула на подругу. – Скільки їх у тебе?

–Можу поділитися, – буркнула дівчина. – Чого став, немов гора? Відійди.

–Ваш батько сказав, що після навчання одразу додому, – пробурмотів здоровило.

–То ти все ж умієш говорити. Це добре. Може й почуєш. Їдьте собі обоє.  мене по плану кава. Втямив?

Він мовчав, не сходячи з місця.

–Чому хтось, хоч на трішки дорвавшись до влади, думає, що може вирішувати за інших, що їм робити, чи куди їм іти?